Але Бобир, анітрохи не розгубившись, зафутболив з ходу по хвосту, що відпав, та так дуже, що хвіст залетів аж у другий ряд і, схоплений глядачами, пішов гуляти по руках наче чарівна паличка фокусника.
Найскладніше було підібрати костюм для Антанти — хазяйки всієї цієї контрреволюційної «тройки». Доручили цю справу Фурману, як найкращому з усіх артистів знавцеві історії. Він став пригадувати, які саме держави нацьковували пілсудчиків, петлюрівців та румунських бояр на молоду Радянську країну, хто саме постачав і озброював армію інтервентів.
Будучи сам родом з-під Шепетівки, Фурман добре запам’ятав, як на скаргу польського графа Потоцького команда американських солдатів та офіцерів з американської місії, що була в Яссах, приїхавши у містечко Антоніни під командою американського лейтенанта Риджуея, спалила дотла сусіднє село тільки за те, що в роки революції селяни цього села стали ділити графську землю.
Фурман знав, що у військах Пілсудського, з якими він ішов на Київ, особливо в армії генерала Галлера, було багато американських інструкторів, а ще більше — американських гвинтівок, кулеметів та іншої заокеанської зброї. Знаючи це, Фурман розпорядився, щоб половину вбрання для Антанти костюмер пошив із зоряно-смугастого американського прапора. Другу половину зшили з британського прапора. Таким чином, «Антанта»-Галя, наче в простиню, була загорнута в американо-британські прапори. До того щ на матерії спереду були нашиті з золоченого ялинкового паперу два хвостатих коронованих леви. Щоб дати зрозуміти глядачам причетність до інтервенції і французької буржуазії, на білий, притрушений борошном Галин парик костюмер надів картонний, зігнутий ковпак, який трохи нагадував ті роги достатку, що висіли ще з часів старого режиму біля булочних міста.
Так одягнута, стоячи в центрі сцени і натягаючи віжки, Галя-«Антанта» стьобала батогом Пілсудського, боярську Румунію і Петлюру.
В кінці третього кола їм треба було за інсценіровкою повернутися мордами до своєї пані — «Антанти». Коні повинні були стати на диби, інакше кажучи — підняти руки, заіржати дуже жалісно, а потім, вибігши на авансцену, сумовито проспівати в публіку:
… Коли не зважати на те, що Бобир загубив хвіст, усе, як казали мені хлопці, йшло чудово. Артисти басували на сцені, щулячись від ляскання батога, Галя була сувора і пихата, як справжня англійська леді, режисер — культпроп комсомольського осередку профспілки «Нархарч» Коля Дракокруст — потирав руки на радощах, що номер, придуманий ним, удався на славу, але тільки-но Маремуха заспівав густим басом «Москви…» — в залі крикнули:
— Тривога!
Шум зчинився в клубі. Перекидаючи лавки, глядачі-комсомольці стали вибігати на вулицю. Кожному хотілося швидше прибігти в ЧОП, одержати свою гвинтівку і чекати наказу. Режисер Коля Дракокруст, недовго думавши, закрив завісу і зіскочив у зал, щоб і самому швидше вирватися на волю.
Домашня одежа Петлюри-Фурмана лежала на підвіконні, за сценою. Там же, як на купанні, поклав свої манатки й Маремуха. Обидва вони швидко переодяглись і, покинувши на сцені театральні костюми, зриваючи на ходу вуса і стираючи грим, вискочили на вулицю через вікно.
Але що було робити Бобирю, одежа якого лежала в порожній шафі у клубній бібліотеці, за сценою? В дні вистав ця бібліотека тимчасово перетворювалася на кімнату для гримування. Там же схоронялись парики, грим, старовинні куркові. лістолети, і Коля Дракокруст, побоюючись пустощів несвідомих відвідувачів клубу, завжди на час вистави замикав бібліотеку на ключ.
— Де Дракокруст?!. Де Дракокруст?!. Хлопці, ви не бачили Колю Дракокруста? — кричав тепер з усієї сили сердешний Сашко, бігаючи в напівспорожнілому залі і чіпляючись нікельованими піхвами шаблі за дерев’яні лавки.
Але комсомольці-чопівці навіть не відповідали Бобирю. Дуже їм цікаво було з’ясовувати, де Дракокруст, коли після невдалого нападу на штаб ЧОПу кожен був серйозно стурбований новим, тривожним сигналом і мріяв лише про одно — швидше добігти до штабу. Підліткам, які не була ще в комсомолі, нікуди було поспішати, але навіть і вони, охоплені загальним хвилюванням, протискувались на вулицю. Тільки найспокійніші з них з цікавістю розглядали зблизька артиста Сашка, а фабзаєць Моня Гузарчнк, ляснувши Бобиря по плечу, крикнув:
— Проше пана! Не хвилюйтесь! Проше пана, як пан хце, то я, як безпартійний прошарок, позичу панові свої штани?..
Добре розуміючи, що Гузарчик лише жартує і ніколи не наважиться на таку самопожертву, Сашко кинувся до виходу. Вибігши на вулицю, Бобир зупинився, потягнув носом свіже весняне повітря, оглянувся і, крикнувши в розпачі: «Ну де ж той Дракокруст, біс йому в ребро, де ключі?», недовго думавши, притримуючи шаблю, побіг у вузеньку і темну Ямпольську вулицю.