… Саме в той час, як Полагутін, не підвищуючи голосу, запросто розмовляв з комунарами, за будинками, на Базарному майдані, пролунало два постріли, потім розпачливий крик Бобиря прорізав нічну тишу, почулися свистки сторожів біля Старої фортеці, і знову все стихло. Коли б то була гвинтівкова стрілянина — тоді, зрозуміло, всі комунари кинулися б відразу туди, але багатьох заспокоїло, що постріли були глухі, як із звичайної рушниці.
Полагутін прислухався і, мовби між іншим, зауваживши: «Щось трапилося біля лісопильних складів», голосно і спокійно об’явив:
— Усе, товариші. Можна з піснями і по домівках!
У різні боки треба було йти комунарам: одним — на Підзамче, другим — на Руські фільварки, третім — на Видрівку, а осередковим мукомелам ще далі — на хутір Довжок, але всі старшини, наче змовившись, повели свої взводи по Кишинівській, до Базарного майдану, щоб дізнатися: що ж все-таки трапилось біля лісопильних складів.
Востаннє ідучи в чопівському строю по Кишинівській, комунари заспівали улюблену пісню:
І не встигли чопівці, як кажуть хлопці, наближаючись до магазину Церобкоопу, проспівати всю цю пісню, як перед ними відкрилось незабутнє видовище.
Заарештований сторожем, мокрий і розлючений Сашко Бобир, раз у раз хапаючись за покусані стегна, горлав:
— Хто вам дав право стріляти, роззяво? Ви ж убити мене могли, психопат нещасний! Я ж — артист!..
Сторожеві було прикро не менше, аніж жертві його помилки — Бобирю. Адже патрони казенні вистріляв даремно! Але хіба ж міг сторож — старий царський фельдфебель — так відразу, та ще при всіх комунарах, визнати свою провину і відпустити Бобиря?
Спантеличений, тримаючи рушницю наперевіс і оглядаючись, він бурмотів:
— Артист… Знаємо ми таких артистів!.. Ось підемо в ДПУ, там розберуться, хто ти є такий і яке маєш право в чужій формі по радянському місту гасати…
Тиктор наступає
Бюро скликали увечері в слюсарному цеху фабзавучу. Довга ця кімната здавалась занадто великою для такого маленького засідання, особливо у вечірній час, коли в школі стало тихо.
Ми посідали на верстатах. Яшко Тиктор, тихесенько посвистуючи, сидів навпроти мене. Вірніше — не сидів, а напівлежав, спираючись ліктем на цинкову оббивку верстата. Нижня губа Тиктора була випнута, білявий чуб скуйовдився над широким лобом, козирок картатої сірої кепки був трохи піднятий. Він почував себе добре.
— Почали, товариші! — труснув головою Микита і вийшов у прохід між верстатами. — Повістка у нас сьогодні маленька, лишиться ще час і заліки готувати. Двоє питань обговорюємо, перше — про поведінку члена комсомолу Якова Тиктора, а друге — розгляд заяви Тиктора про вчинок комсомольця і члена бюро Василя Манджури. Ну, коли буде у когось щось у різному — само собою зрозуміло, обговоримо. Заперечення є?
— Прошу мою заяву поставити першим питанням, — буркнув Тиктор.
— Це чому?
— А тому, що я її подав тобі два дні, тому.
— Ну, і що ж з того?
— Я заяву написав, а ти про мою поведінку хочеш говорити. А яка така моя поведінка, не розумію. І де в тебе підстави?
— Підстави? — Микита нахмурився, і його кошлаті чорні брови зсунулися над переніссям. — Ну що ж, Якове, підемо з тобою на Центральний майдан, і я покажу розбите віконце в одній пивній — ще сьогодні воно папером заклеєне, — а хлопці нас тут почекають… Як, товариші, згодні? Почекаєте?
Хлопці засміялись, і Тиктор зразу змінився на обличчі.
— Ти свої штучки кинь! — із злістю сказав він Микиті. — Давай краще голосуй!