Пройдеш через кам’яні ворота Старого міста, хоч день і сонячний, але холодний вітер проймає наскрізь. Оглянешся — і бачиш, як високо до неба здіймаються стрімкі стіни семиповерхової вежі Стефана Баторія, збудованої за наказом польського короля, — похмурими вони здаються, особливо з тіньового боку. Нічого вже, думається, не виросте тут; так ні — он десь на виступі четвертого поверху зеленіє чудом вирослий кущик чи то колючого терну, чи то глоду, і, погойдуючись на його гіллі, дзвінко співають над містом дві вільшанки.
Повесні над берегами річки, ще вологої від весняної повені, першими цвітуть козячі верби. Їх золотаві запашні сережки з’являються на гіллі значно раніш, аніж липкі бруньки викинуть перші блискучі листки. І коли вже верба відцвітає, приємно буває вдень піти на Старий бульвар і послухати там, як потріскують шишки на півголих вітах голчастих сосен.
Блукаєш алеями Старого бульвару і тільки й чуєш то там, то тут ніжне, ледь чутне тріскотіння, наче білка хвостата скребеться десь на самій маківці по стовбуру, і раптом мигне перед очима коричнева шишка, упаде з гілки, підстрибне раз-другий на гравієвій стежці і закотиться в молоду ще траву. Раз у раз теплий вітер зносить з голчастих сосен цілі хмари жовтого пилку.
А набридло тобі ходити під соснами — сядеш на лавку і бачиш: жовті лужки квітів на бастіонах фортеці, яскраві плями запашної суріпки вкривають поранені турецькими ядрами стіни круглих бойових веж, які витримали облогу «наїзників» з Константинополя, а біля в’їзду на міст наче хтось розстелив сушити на бар’єрчику строкаті прапори. Але це не прапори: це селянки з Приворіття вийшли продавати квіти городянам. У кошиках у них повно букетів червоних, білих, жовтих, блідо-рожевих тюльпанів; перев’язані мотузочками, мокнуть у ганчірках пучки білих конвалій. Давно вже простяглись на могильних плитах старовинного кладовища молоді стеблини блискучого барвінку — «могильниці», зазеленіли вже городи перед хатами на передмісті Підзамчого і перші, ніжні ще вусики квасолі, запашного горошку, бузкової повитиці зачепились за паркани, щоб у червні виглянути вже на вулицю.
Сумно думати, що в отаку весняну пору нам доведеться залишити рідне місто.
З Харкова не було ніякої відповіді.
Іноді вночі я прокидався і, бачачи, як у гуртожиток крізь відчинені вікна пробивається місячне світло, прислухаючись до рівного хропіння сусідів, 8 острахом думав про день випуску.
Харків мовчав.
Часом мені здавалося, що я зовсім там і не був, що я не бачив генерального секретаря Центрального Комітету в його кабінеті на вулиці Карла Лібкнехта, а тільки розглядав його портрет у журналі «Всесвіт».
Одне моє горе розвіялось уже того вечора, коли Микита провадив засідання бюро. Який я був неправий, гадаючи, що Коломієць може думати про мене погано і замишляє щось недобре проти мене! Прочитавши тоді на бюро заяву Тиктора, Микита сказав привселюдно:
— Ось тут Тиктор пише: «Зважаючи на те, що Васижь Манджура допоміг утекти контрреволюціонеру Печериці, я, як свідомий робітничий підліток, вважаю, що Манджуру за це неодмінно треба виключити а Комуністичної Спілки Молоді». Я думаю, хлопці, що ви розумієте, яка ціна цим обвинуваченням? Манджура випустив Печерицю не тому, що навмисно хотів його випустити, Манджура зробив промах тому, що. не знав, що це за тип Печериця, з якої причини виїздить він з міста. Не знаю, як ви, але особисто я ділком довіряю Манджурі.
А через два дні на відкритих комсомольських зборах Микита говорив:
— Манджура виконав свій обов’язок: він поїхав у Харків і домігся того, що ви, закінчивши фабзавуч, поїдете на заводи…
Тиктор похмуро гукнув з місця:.
— Це ще велике питання — чи домігся!.. Він базікає, а ви йому вірите…
— Так, ми віримо йому, — заглушуючи буркотіння Тиктора, крикнув Микита, — а ось ти не заслужив поки що нашого довір’я! І тобі ми не віримо. І так будемо жити й далі: хорошим людям будемо вірити, а поганим, поки вони не перестануть бути поганими, вірити не будемо…
І хоч Микита при всіх сказав, що вірить мені, вірить у те, що ми поїдемо на великі заводи України, я дуже побоювався, як би йому не довелося сказати інше.
— Поїдемо, аякже! — сказав одного разу Фурман Петькові Маремусі, не бачачи, що я стою у нього за спиною. — Поїдемо… гноїща перекопувати!
До закінчення школи лишався один тиждень…
Був вільний від занять суботній вечір, і ми з хлопцями після роботи пішли через Старе місто до водоспаду. Річка, що розлилася в дні повені, давно увійшла в свої зелені береги, очистилась від усякого сміття і вже вабила до себе купальників.