— Знаєте, хлопці, а може, ми завтра раненько підемо на річку? — сказав раптом Бобир. — Адже зранку вода ще холодніша…
— Ну, знаєш! — накинувся на Бобиря Маремуха. — Значить, парі програв! Веди угощай зельтерською водою. Але гляди — по дві порції сиропу!
— Ей, хлопці! — почули ми поблизу знайомі голоси.
Перескочивши через огорожу палісадника, до нас бігли Фурман і Гузарчик.
— Оце ви так заліки готуєте! — сказав іронічно Маремуха.
— Які там заліки! — вигукнув задиханий Гузарчик. — Скажи краще, де зараз можна карту України знайти?
— От, диваки! Та у нас же у фабзавучі є карта. В отій шафі, що в канцелярії, — сказав Маремуха.
— А навіщо вам карта? — спитав Бобир.
— Я знаю, що в шафі, — не відповідаючи, пробубонів Гузарчик, озираючись. — Але ж ключ від тієї шафи у діловода, а його до понеділка не буде.
— А навіщо карта, скажи? — спитав я. — Ви ж техмеханіку складаєте.
— Що значить «навіщо»? Смішне запитання! Ти хіба не знаєш? — І раптом, ляскаючи себе по лобі, Моня скрикнув — Невігласи, ви нічого не знаєте! їдемо!!!.
— Як «їдемо»? — кинувся Бобир.
— Їдемо, їдемо, їдемо!!! Ура! Віват!!! — загорлав Монька і став вибивати чечітку.
— Та скажіть толком, ви, чорти! — крикнув я Гузарчику.
— Ми сидимо, розумієш, вчимо техмеханіку — і раптом бачимо: листоноша. І в руках у нього лист. Товстий такий, з печатями сургучними. «Де, — питає, — ваш директор? Лист цінний у мене для нього». Повели ми, розумієш, листоношу до Полевого в кімнату. Той розписався, а ми не виходимо. Чекаємо. Наче передчували! Я зразу й кажу: «Давайте ми, товаришу директор, швидше печаті обірвемо». Обірвали. Розкрили листа, а там — путівки! — 1 Фурман, випаливши скоромовкою цю новину, навіть закашлявся від хвилювання.
— Через годину екстрені збори в школі! — додав Монька. — Наказано всіх з міста скликати!
— Куди путівки? — метушливо спитав Бобир.
— На заводи всієї України. Нам! Розумієш? Від ВРНГ! — Фурман вийняв з кишені довгастий аркушик паперу. — Я все списав. Читай, Гузарчик!
— «Одеса — два місця…» — співучим голосом прочитав Моня з такою гордістю, наче це він сам і виписував путівки і видавав їх хлопцям.
— Я поїду в Одесу, факт! — запалився Бобир.
— Еге ж! Тільки тебе там і ждуть! — насмішкувато сказав Фурман. — Там з таких веснянкуватих мило варять.
— Ну, ти… не задавайся! — ображено заперечив Бобир.
— Та не заважай, Сашко! — попрохав Маремуха. — Нехай людина читає. Давай, Монус!
— «… Дружківка, Торецький завод — три місця, Єнакієво — чотири місця, Гришино — два місця…» Фурман, ти не знаєш, де Гришино? Ти там під вагонами не ночував випадково?
— Найменшого уявлення не маю! — басом солідно відповів Фурман.
— «… Макіївка — п’ять місць, Алчевськ — чотири місця, Луганськ — одно місце…» Ти дивись, Луганськ, здається, велике місто, а чому туди тільки один поїде? Дивно!..
— Читай, читай! — штовхнув Гузарчика Маремуха.
— Читаю… «Краматорськ — два, Запоріжжя — чотири, Маріуполь — п’ять…» Це десь на морі, здається.
— На морі, — буркнув наш всезнайко Фурман, — тільки мілке дно дуже: ідеш, ідеш, і все по коліна.
— «… Слов’янськ — два місця, Київ — п’ять місць…» Навіть у Київ, дивись! Чудове місто! «… Великий Токмак — чотири…»
— Ні, це не діло — отак читати! — спинив Моньку Петро, — Як сліпі… Іди знай, що таке Великий Токмак, де він! Вибереш, а потім…
— А ніхто тобі вибирати самому не дасть… — сказав Фурман.
— Все одно… Я хочу знати заздалегідь, куди мені припаде, — кинув Петро. — Давайте пошукаємо карту. Може, в комсомольському клубі є? Ходімо, хлопці, в клуб! Ще до зборів встигнемо.
І ми, п’ятеро, задихаючись від швидкої ходи, попрямували до клубу. Ми йшли, розмахуючи руками, повз каштани, які відцвітали, мимо тінявого, густого парку, звідки чулися м’які звуки гітари і хтось співав:
Приємно йти в такт оцій пісні, знаючи, що всі побоювання уже позаду!
Хлопці перемовлялись, жартували, тільки я один ішов мовчки, але мені було радісніше за всіх: я йшов мимо тінявого парку і пригадував Харків, весняний ранок у заваленому талим снігом університетському скверику, ясне сонце, яке вдарило мені в очі, і так само, як тоді, весело билося моє серце.
— Людина, яка не ставить перед собою ніякої мети в житті, — пропаща людина, — так почав свою промову Полевой на екстрених зборах учнів у приміщенні нашої слюсарні. — Така людина, — говорив далі Нестор Варнайович, — звичайний пожиратель хліба. А ви, хлопці, — резерв робітничого класу, єдиної сили, яка здатна перебудувати світ по-новому. Отже, кожний з вас, якщо він тільки хоче бути справжньою людиною, повинен ставити перед собою все нові й нові цілі. «Чому я не можу, коли я можу?» — так говоріть собі завжди, натрапивши на труднощі! Виховуйте в собі почуття люті до невдач. А вони, звичайно, будуть на вашому шляху. Ви бачили їх уже тут. Ми були на волосинці від закриття. Вороги українського народу — націоналісти, найманці світової буржуазії хотіли нашкодити нам і тут. І що ж? Знайшли правду в Харкові, в Центральному Комітеті партії. Знайшли! І ось вам наслідки. — З цими словами Полевой узяв зі столу пачку путівок. — Це мандати у ваше майбутнє життя. Але вони можуть виявитися звичайними клаптиками паперу, якщо ви коли-небудь заспокоїтесь, скажете собі: «Годі, я всього досягнув, тепер можна на бокову!» Не збочуйте, повторюю, коли на вашому шляху зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби стисни — і знову вперед!.. Ви — перетворювачі світу, зрозумійте це! Кому, як не вам, радянській молоді, належить майбутнє! Ви, мої хлопчики, — перші сходи революції. Великий Ленін особисто дбав про вашу долю. Гордіться цим! Своє дитинство ви провели ще в старому світі. Багато хто з вас пам’ятає ще городового, який стояв на розі Поштовки як символ старого минулого. Це минуле ще буде хапати вас за ноги. Відкидайте від себе стару гнилизну. Перед вами — велике майбутнє, з вами в ногу іде молодість країни. Радійте з цього!