Я дуже хотів би, друзі, зустрітися з вами через десяток років, коли з молодих робітників ви станете майстрами, інженерами, командирами виробництва, а найголовніше — комуністами.
Готуйте себе до вступу в партію з перших же хвилин роботи на нових заводах. У хвилини труднощів і радощів об’єднуйтесь навколо партії. Ще будучи безпартійними, виховуйте в собі кращі якості більшовиків…
Ви читали вчора промову Михайла Івановича Калініна, з якою він звертався до випускників Свердловського університету.
Там, у цій промові, є чудова фраза: «Найцінніше у партійного працівника, щоб він зумів святково працювати і в звичайній, буденній обстановці, щоб він зумів день у день переборювати перешкоду за перешкодою, щоб ті перешкоди, які практичне життя ставить перед ним щодня, щогодини, щоб ці перешкоди не гасили його піднесення, щоб ці буденні болотяні перешкоди розвивали, зміцнювали його напруження, щоб у цій повсякденній роботі він бачив кінцеві цілі і ніколи не випускав з уваги ці кінцеві цілі, за які бореться комунізм».
І, повторюючи зараз оці слова, я з свого боку раджу вам, хлопці, працювати по-святковому, не боячись перешкод, увесь час бачачи ясне майбутнє комунізму.
Там, де ви будете працювати, завжди виробляйте в собі велике бажання знати те, чого ви ще не знаєте. Не зупиняйтесь! Ніколи не зупиняйтесь! Бійтеся двох слів: «утома» і «заспокоєння».
Після вас прийдуть інші. Їм буде тут значно легше, але вони будуть заздрити вам, бо ніхто з них не побачить того, що доведеться пережити і побачити саме вам… Скоро, дуже скоро ви покинете цю школу. Ми випишемо вам літери, і поїдете ви на великі заводи. Там чекає на вас велика праця, Любіть працю, чесно ставтеся до своїх обов’язків… Щасливої дороги!..
Слухаючи цю схвильовану, незвичайну для нас промову Полевого, ми розуміли, що йому дуже шкода відпускати нас. Він говорив усе це, плутаючись і збиваючись, мовби міркуючи вголос, і голос його іноді тремтів, але. видно було, що слова його йдуть від душі. І найбільше мені запам’яталися слова: «Ви — перші сходи революції!» Було в цих словах щось неповторно прекрасне… Я неначе побачив широке — куди око сягає — зелене поле пшениці, засіяне ранньої весни руками великої людини. Уже пронеслися над ним перші весняні грози, вже колоситься пшениця на струнких соковитих стеблинках, і тягнуться колоски все вище і вище, до гарячого сонця в осяйному блакитному небі.
Збори закінчилися швидко.
Полевой порадував нас звісткою про одержання путівок.
Залишалась остання загадка: хто ж куди поїде?
Схвильовані цією думкою, ми знову пішли бродити по рідному місту, востаннє торкаючись підошвами його бруківок і вже чуючи паровозний гудок поїзда, якому судилося довезти нас звідси…
У новому місті
Ми вийшли на вокзальний майдан, і в ту ж хвилину сильний порив вітру зірвав солом’яний кашкет з голови візника, який чекав із своєю лінійкою пасажирів біля вокзалу. Наче легенький сосновий обручик, кашкет, підстрибуючи, покотився через майдан.