Загорілий, кремезний візник миттю зіскочив з передка І кинувся навздогін.
— Тю! Тю! Держи, Володько! На Кобазову гору занесе! — кричали, сміючись, інші візники.
Гнаний вітром, кашкет котився зигзагами, і, уже наздоганяючи його, Володька став присідати, широко розставляючи ноги — так, наче курку ловив.
Незважаючи на те, що був кінець травня, тут було на подив похмуро і прохолодно. Вологий морський вітер здіймав брижі в калюжах, що блищали на майдані. Низенькі, з побіленими стовбурами акації гнулися од вітру, а по небу низько-низько, мало не чіпляючись за вокзальний дах, пливли хмари — похмурі, чорні, набухлі дощем.
Пригадалося дуже виразно в ці хвилини першого знайомства з новим містом залишене нами десь далеко позаду, на краю країни, наше рідне прикордонне містечко: смолисте, поросле зеленню, залите сонцем, овіюване карпатськими вітрами. Пригадались останні збори, станційний перон, мітинг на станції і напутні слова нашого комсомольського секретаря Микити Коломійця: «Перед вами розгортається широка далина світлого майбутнього. Будьте і надалі, на цих нових шляхах життя, вірними помічниками партії!»
Слова Микити обірвав голосистий паровозний гудок. Усі фабзавучники висунулися з вікон вагонів і, протискуючись між іншими пасажирами, заспівали улюблену пісню:
Яке прозоре було весняне небо в ті хвилини, коли пропливли перед нами знайомі будівлі вокзалу, як сонячно все було навколо!.. І от тобі — нас зразу кинуло в глибоку осінь. І це ще південь називається!
… Обтрушуючи з денця кашкета крапельки води і підбігши до нас, візник Володька крикнув:
— Ну що, молодці, поїхали? Карета графа Бенгальського до ваших послуг! — Він ударив долонею по лакованих поручнях лінійки.
Домовленості щодо візника в поїзді не було. Ми переглядалися.
Наш скарбник Маремуха, збентежено сопучи, тримав руку в тій кишені штанів, де в нього зберігалися громадські гроші. Бобир готовий був їхати не роздумуючи і з приємністю поглядав на лінійку. Таких лінійок у нашому місті не було — лише, старомодні фаетони.
— Тиктор стояв осторонь, біля стіни, тримаючи в руці важку скриньку. Примруживши очі, він розглядав майдан, що лежав перед ним, удаючи, що пропозиція візника його не стосується.
Маремуха несміливо запитав мене:
— То що ж, Василю, поїдемо?
— А може, пішки пройдемося? — сказав я.
— Куди пішки? — обурився Бобир. — Далеко!
— Давай поїдемо, — погодився я. — Але цікаво, скільки він візьме. Спитай-но, Маремуха.
— Яка такса? — запитав Петро.
— Божеська! — буркнув візник і, вибігаючи на ганок, взяв у Петра його корзину з чайником із білої жерсті. — Сідайте, сідайте, голубчики! Не скривджу! Це все ваше хазяйство? — І він показав на решту речей.
— Ні, чекайте, ми так не поїдемо! — зупинив я візника. — Скажіть, скільки, а потім сядемо. — І одразу ж подумав: «Знаємо ми ці штучки! Тепер ласкавий, обіцяє не скривдити, а там заправить — держись!»
— Вас четверо? — запитав, оглядаючись, візник. — Куди їхати: до курорту чи на Кобазову гору?
— До центру, — сказав я твердо. — От, за чотирьох скільки?
— Мене не враховуйте, я не поїду! — крикнув Тиктор.
— Чому? — спитав Маремуха.
— Візник — буржуйська розкіш. Спершу треба житло відшукати, а потім на візникові кататися, — відрубав Тиктор. І, помахуючи скринькою, він повільно зійшов по східцях на майдан.
— Зачекай, Яшко, так давай… — хотів було спинити Тиктора Маремуха, але я цикнув:
— Нехай іде… Починаються старі фокуси!
— Бідовий хлопець, — ображено сказав візник, похитуючи головою. — «Буржуйська розкіш» — ти диви! Та я буржуїв за мільйони не повезу. Я сам партизанську картку маю…
— Ну, так скільки до центру? — перебив я.
— Що ж, по полтинику з брата.
— Багато, — сказав я. — Поторгуйся, Петре!
— А скільки дасте? — злякався візник.
Петько бухнув:
— По двадцять копійок!
— Ну, гаразд, — згодився візник. — Поїдемо ради почину!
Першою він поклав на лінійку Петькову корзину з чайником і хотів було класти мій фанерний чемодан, але я запропонував хлопцям:
— А куди ж ми поїдемо з речами? Давайте краще залишимо речі на схов. І руки вільні в нас будуть.
— А не покрадуть? — спитав Маремуха.