— Дивак, хто ж покраде? Адже схов державний! — заспокоїв я нашого Скарбника.
Одну спільну квитанцію на речі ми вручили йому ж, і Петро, настраханий розповіддю про те, як мене обікрали в Харкові, з побоюванням, скоса позираючи на смуглявого візника, сховав цей дорогоцінний папірець у кишеню толстовки.
Ми посідали. Лінійка весело заторохтіла по бруку.
Обабіч бруківки тяглися викладені камінням канавки, залиті жовтою водою. Низенькі білі будиночки, криті то червоною, то сірою черепицею, стояли в глибині чистеньких двориків, посипаних піском і маленькими черепашками.
Де-не-де крізь жердини парканів видно було виноградники, молоді вишні, черешні, абрикоси; спалахували засаджені вогневою красолею і півоніями клумби.
Ми жадібно розглядали першу вулицю міста, в якому мали жити і працювати.
На одному з будинків на розі я прочитав табличку: «Проспект тринадцяти комунарів», і напис знову нагадав мені наше прикордонне місто, ЧОП і дороге слово «комунар».
— Давно дощить? — спитав у візника Петро.
— Як шторм почався. Вважай — третій день, — притримуючи гнідого, сказав Володя. — А вчора град випав. Здоровенний. Не град — картеч! Виноград молодий побило.
— А раніше жарко було?
— Африка! — відповів візник. — Я півдня з моря не вилазив — така спека стояла. Бачиш, загорів як.
Веселіше стало після цих слів візника. Значить, вітер і калюжі на вулицях — справа минуща, тимчасова, і в разі чого, якщо ми не знайдемо скоро житла, і на лавці бульварній переспати не страшно.
На тротуарі перед нами замаячіла знайома спина Тиктора. Він ішов у напрямі до міста широкими, розмашистими кроками, тримаючи на плечі зелену скриньку.
Ідучи уперто сам, він підкреслював, що ми для нього не компанія. І хоч ми розуміли це, кожному з нас стало соромна: «Ось наш же фабзавучник, земляк, іде з речами пішки, а ми, справді, наче буржуї якісь, трясемося на шикарній лінійці!» Найсовісніший і найлагідніший з нас, Маремуха, не стерпів і шепнув:
— Давайте гукнемо його, га, хлопці?
— Та гукнути можна, — сказав я, — але ж він ще більше задаватися буде. Хіба забув, як усю дорогу він кирпу гнув? Хоче, щоб до нього підлещувались, щоб його просили. Дзуськи!
— Василь має рацію, — згодився Бобир. — Яшко відомий… Іидуаліст. Нехай сам попроситься, якщо втомився.
Але Яшко і не подумав зупиняти лінійку. Він ішов, високо підвівши голову. Вітер розвівав його пишний білявий чуб, що хвацько вибився з-під сірої кепки. Злі очі його були примружені. Тиктор удавав, що зовсім і не помічає нас.
— «Буржуйська розкіш!» Тьху! — сплюнув Володька. — От кощій невмирущий, думає, я розбагатію на його двадцять копійок! Неси, скупердяга, свою скриньку… Ви що, з ним з одного краю, хлопці?
— Та так, рядом… — відповів я ухильно, не бажаючи розкривати перед сторонніми наші особисті взаємини.
— Мабуть, у будинок відпочинку приїхали? — запитав і візник, поганяючи коня.
— Чого це раптом? — здивувався Бобир.
— Дикі, еге ж?
— Які «дикі»? — не зрозумів я візника.
— Кажу — курортники дикі? Наймете собі приватно кімнатки та й будете загоряти на сонечку місяць-другий, ніжки догори.
Мене збентежили здогади візника, і я сказав суворо:
— Ми на роботу сюди приїхали. Закінчили в своєму місті фабзавуч і одержали призначення на завод імені червоного лейтенанта Шмідта. Є такий у вас?
— Іще б пак! Джона Кейворта колишній! Але ж туди давненько набору не було! Свої навідуються до контори день у день…
Ми перезирнулись.
— Мабуть, з маленькими розрядами, через те? — затремтілим голосом сказав Маремуха.
— Всякі. І з маленькими і з великими. Але якщо у вас призначення, то, може…
— Та ще які! — похвалився Бобир. — З Харкова, від ВРНГ України. Сам Фелікс Едмундович Дзержинський з Москви розпорядження давав. А в тих путівках сказано: «Прийняти без усяких». Покажи, Петрусю, мою путівку.
— От іще! — огризнувся Маремуха. — Буду я тобі на такому вітрі документи розгортати!
«Смішний Бобир, справді! — подумав я. — І товариша Дзержинського для більшої ваги назвав. Уперше побачив людину і вже розпалився: хоче йому такі важливі документи пред’являти».
Лінійка, підстрибуючи, котилася по довгому Проспекту тринадцяти комунарів. Володька коли-не-коли ліниво поляскував гнідого коня віжкою по шовковистому крупу.
На вулиці було зовсім порожньо. Зрідка зустрічались випадкові перехожі. Місто здавалося дуже тихим. Відчувалося, що кожна зайва людина тут на видноті.
«Якщо не всі місцеві жителі можуть знайти роботу, то що ж станеться з нами? Адже ми приїжджі, та й спеціалісти не дуже досвідчені. І рідні наші залишилися далеко, і Полевой, і Коломієць, і Панченко… Нікому допомогти нам буде в разі чого!» — міркував я, і щодалі неспокійніше робилося від таких думок.