— А жити ви де націлились, хлопці? — запитав візник.
— Та не знаємо ще… — сказав спроквола Бобир.
— А ви сюди на практику чи назовсім? — з явною цікавістю запитав візник.
— Якщо приймуть, то надовго, — пояснив я.
— Так слухайте, молодці! — заявив візник урочисто. — Я маю для вас квартиру. Казка! Чарівні мрії! Міський парк по сусідству, ціле літо музика грає. А як на дах вилізти, можна кіно безплатно дивитися кожного четверга. У моєї тітоньки. Слово честі! Та й море — поряд.
— Нам квартира не потрібна. Нам би тільки кімнату одну, — сказав я недовірливо.
— А чому ти, Василю, не хочеш квартиру? — спитав Сашко. — Коли дві маленькі кімнатки, то…
— Еге ж! А може, тобі ще туди рояль притягти і вітальню окрему, як у графа Потоцького? — накинувся Петро на Бобиря. — Хочеш квартиру — підшукай її сам, а ми з Василем і в одній кімнаті оселимося. Правда, Василю?
— Авжеж! — буркнув я, розуміючи, що нам хоч би на одну кімнату грошей наскребти, а не те, що на дві.
— От у тітоньки моєї і буде для вас кімната, — охоче згодився Володя. — Тітонька у мене дуже симпатична. Одна в усьому будинку живе. Сина її махновці зарубали, а вона…
— А тітонька прийме нас?
— А чого ж? Порекомендую — значить, все. Краще будете жити, аніж непмани якісь там. Приїдуть сюди, на море, жир спускати, та ще хрюкають: «Другий поверх, високувато, серце болить!» Клопоту з ними не обберешся. А ви будете тітці моїй саме якраз.
— У вашої тітоньки, виходить, власний двоповерховий будинок? — запитав я.
— Еге! Двоповерховий, — наче й не було нічого, признався Володька. — Тільки меблів нема — це погано. Але вам що? Ви люди молоді. Купите собі на перший час тропічні меблі — різні там ящики з-під апельсинів. Це недалеко… Н-но, Султан! — Із цими словами візник повернув ліворуч.
Лінійка з’їхала з бруківки і м’яко покотилась по курній вузенькій вулиці.
Тільки цього ще бракувало: у приватної домовласниці жити! В її власному двоповерховому будинку!
З кожною хвилиною я все більше хмурився. І чого ми зв’язалися з цим веселим, надміру балакучим візником!
Але коли лінійка раптом зупинилася на тихій приморській вулиці, залитій калюжами недавнього дощу, і ми, розминаючи ноги, нерішуче сплигнули на вологу піщану землю і коли Володька познайомив нас з своєю тітонькою — худою бабусею в довгій спідниці, з’ясувалося, що в неї. зовсім пролетарський вигляд.
Тітоньку звали Агнія Трохимівна. Сива, запнута простою, в чорну горошинку, бумазейною хусткою, вона вийшла до нас на вулицю з блискучим заступом у руках — цим заступом «буржуйка» сама перекопувала на городі грядки.
— Оце, тьотю, квартирантів тобі привіз. Прошу любити і шанувати, — сказав весело Володька, ляскаючи довгим батогом.
Страхи зникли
«Двоповерховим власним будинком», виявилося, була насправді маленька, крита жовтою черепицею хатка, що стояла в глибині засадженого квітами дворика. Далі, за хаткою, видно було дерева міського саду і голубу раковину для оркестру.
Напівтемна кухонька та побілена вапном чистенька спальня з дверима, що виходили просто в сіни, — оце, власне кажучи, і був увесь перший поверх шикарного «особняка».
Просто з сіней, заставлених корзинами, дубовими діжками і кухонним начинням, були нагору досить рипучі і круті східці без усяких поручнів. Здавалося, вони ведуть на горище.
Коли ми лізли по цих східцях услід за хазяйкою, думалося, що ось-ось дві косі балки, що підтримували східці, обваляться і ми, всі п’ятеро, покотимося. вниз, на всякий мотлох.
Горішня — і єдина — кімнатка другого поверху нам одразу сподобалася. Давненько, як видно, її переробили із звичайнісінького горища: стеля була коса, і віконна рама виходила просто на дах.
Володька поставив у куток батіг, ловко, по-хазяйському, відкрив засувки і з тріском відчинив маленьке закурене віконце.
— Осюди вилазьте — і екран видно, як з першого ряду, навіть іще краще. На минулому тижні я тут «Лісового звіра» дивився. Ніякої тисняви, безплатно все, і вітерець продуває! Де ще таку вигоду матимете? — сказав Володя.
І справді, з вікна добре видно було біле полотнище кіноекрана в міському саду. Я висунувся у віконечко далі, побачив під собою увесь схил даху, сусідній сад за парканом і ще далі, за лінією залізниці, — море.
Візник не збрехав: найсправжнісіньке, від шторму досить-таки брудне біля берегів, Азовське море вирувало за яку-небудь сотню кроків від хатки Агнії Трохимівни. Мені було добре видно з віконечка білі баранці хвиль. На них погойдувався в бухті рибальський баркас з голою і високою щоглою.