Холодні бризки долітали до нас. Бобир, невдоволено поморщившись, потер долонею веснянкувате обличчя і відступив на крок назад.
Признатись, не таким я уявляв собі раніше море! Думалось: вийдеш на берег — і далеко-далеко, до самого обрію, буде розстилатися перед тобою широка і тиха рівнина голубуватої чистої води.
Колись я подарував Галі Кушнір свою фотокарточку з написом: «Мою любов, широку, як море, вмістить не можуть береги життя».
Ці слова я почув у театрі під час вистави драми про сімох в’язнів, повішених царськими поліцейськими. Я запам’ятав ці слова і частенько повторював. Пригадую, Галя ще спитала мене:
— Ти це сам склав, га, Василю?
Просто збрехати, сказати «я» — було незручно. Авторитет втрачати також не хотілося, довелось відповісти ухильно:
— А що, хіба погано?
Тепер, дивлячись на море, я згадав ті недавні дні, коли ми ще були хлопчиськами, згадав Галю — мою подружку, і вірші про любов, «широку, як море», мимоволі перенесли мене в далеке наше місто.
Я засмутився від того, що тут, у новому місті, море було зовсім не таке вже широке. Ліворуч його огинала вузька піщана коса. Вона була схожа на довгий ріг, трохи загнутий до південного заходу. На самому краю коси, просто перед нами, чорніли якісь будівлі, і осторонь них, на відшибі, видно було конусоподібний стовпчик, він підіймався досить високо над водою. Згодом ми взнали: це був маяк.
Вхід у порт праворуч від нас прикривав сірий кам’яний хвилеріз. Він наче продовжував лінію портового молу і здавався звідси дуже низьким. Лише коли-не-коли над гранітними брилами хвилеріза спалахували білі баранці: це хвилі із відкритого моря, значно грізніші, аніж ті, що підкочувались до берега, намагалися переплигнути через хвилеріз.
Нас обдавало вологим морським вітром і дрібними бризками солоної води; оглушені шумом хвиль, що бігли на берег, ми не почули, як до нас підійшла дівчина.
Ми побачили її лише тоді, коли вона скочила з розгону на парапет. Поли її синього з великими білими квітами халатика притиснуло вітром до ніг, взутих у рожеві гумові туфельки.
Ми всі троє втупились очима в незнайому дівчину.
Не звертаючи на нас уваги, вона стояла на бетонному парапеті, струнка і гнучка, і жадібно вдихала в себе штормове повітря. Постоявши так якийсь час, вона обернулась і, уважно оглянувши нас трьох, голосно спитала:
— Ви тут іще побудете, молоді люди?
— Трохи побудемо, — зніяковіло обізвався Бобир.
— Тоді постережіть, будь ласка, мої речі! — сказала дівчина і, не чекаючи нашої згоди, швидко вийняла з густого волосся роговий гребінець із блискучими камінцями, сунула його в кишеньку халатика, провела рукою по волоссю і кинула халатик на кам’яний бар’єр, якраз перед Сашком.
Лишившися у шерстяному купальнику, дівчина поставила ногу на драбинку і стала спускатися вниз. Ми думали, дівчина пірне кілька разів біля берега, тримаючись за пеньки старих паль, а потім, тремтячи з холоду, вилізе наверх. Адже саме так купалося багато жінок у нас, у Смотричі. Але ця, як справжня морячка, сильно» відштовхнувши ногами іржаву драбину, пірнула під гребінь хвилі, яка котилась на берег. Не минуло й хвилини, як ми побачили незнайомку далеко в морі. Жовтий її костюм то показувався на рівні білих баранців, то знову зникав. Дівчина не відверталась од набігаючих хвиль, а, навпаки, заривалась у них головою. Величезні стіни води виростали раптово перед нею, але вона упевнено пірнала під них, щоб, діставши малесенький перепочинок, знову зустрінути удар розбурханого моря. Лише коли-не-коли, повертаючись до нас обличчям, незнайомка висувала з води загорілу руку і ліниво відкидала назад волосся. Мокре, густе, воно весь час падало їй на очі.
— Ти диви, принцеса цирку! — сказав захоплено Бобир. — Як пірнає!.. Ти б зміг так, га, Маремухо? — І Сашко, не зводячи очей з моря, сів поряд з халатиком дівчини на парапет.
— Треба спробувати спершу, що за вода, — ухильно відповів Петро. — Коли справжня, солона, то чого ж! У солоній воді, кажуть, легко плавати: вона сама людину тримає.
__ Тримає-то тримає, але хвилі які! Хіба не бачиш? — сказав я. — Такою хвилею як торохне, вмить забудеш усе на світі… Як вона вилізе тільки?
— Погано їй буде до берега пробиватися, — згодився Бобир.
— Де ж вона, хлопці? — закричав раптом Маремуха. — Я її не бачу.
Дівчини справді ніде в морі не було видно.
— А може, вона вже на хвилерізі? — невпевнено, спроквола озвався Сашко.