— Туди не так-то скоро допливеш! — сказав я і зразу ж полегшено крикнув:-Та он вона, диваки!
Чіпляючись за якірний ланцюг, незнайомка лізла на баркас, що похитувався на хвилях. Сплеск хвилі підкинув її догори, і вона ривком вискочила на палубу. Схопившись одною рукою за щоглу, другою вона поправила волосся і потім, як то звичайно роблять візники на морозі, поляскала себе руками по тілу, наче обіймаючи себе. Добре їй, видно, було відпочивати там! А мені вже починало не подобатися її купання. Сказала, щоб «трохи» постерегли її речі, а сама, гляди, і справді до хвилеріза гайне!
— Ти теж, Сашко, дивак, — сказав я Бобирю. — Хто тягнув тебе за язик сказати, що ми тут стояти будемо! Вона собі розважається там, а нам на завод іти треба, Визвався теж, сторож!
— Ну, так давай ходімо! — запропонував Бобир, оглядаючись.
— Ми підемо, а халат її вкрадуть. Вона подумає, що ми шахраї, — резонно зауважив Маремуха.
— Ми от із Петрусем підемо, а тебе залишимо) тут… кавалера! — пристрахав я Бобиря.
— Сам я не залишусь. І не думай! — буркнув Бобир і квапливо відсунувся від халата.
Мовби чуючи наші побоювання, незнайомка ловко, головою вниз, стрибнула з баркаса у вируючу воду. З’явившись на хвилях знову, вона наввимашки, по-чоловічому, попливла до берега. Хвилі допомагали їй плисти, підштовхували її. Але ось біля самого берега дівчина потрапила в мертвий зиб і майже не рухалася з місця. Зовсім брудна, з накипом із сміття, вируюча вода, відкочуючись від парапету, то ледь-ледь відносила дівчину в море, то зразу ж вертала її назад. Незнайомка, видно, стомилась. Ліниво плаваючи, вона набиралася сил.
Але ось із гуркотом і ревом понісся на берег високий водяний вал. Він підхопив дівчину, і вона з силою вчепилась за залізну драбинку, мало не зірвавши її з петель.
Сяк-так дівчина вилізла на бетонну набережну. Вона аж похитувалась. Волосся було липке і звисало, як намочене клоччя. На загорілих ногах чорніли крупинки сміття.
— Мерсі, що постерегли, — сказала дівчина, важко дихаючи. І, схопивши халатик, вона побігла набік, лишаючи на парапеті маленькі мокрі сліди.
— Ходімо, хлопці! — покликав я друзів, повертаючись спиною до парапету.
… Візник Володя, прощаючись з нами, показав удалині, під горою, високий цегляний димар з червоним прапором, що майорів на громовідводі.
— Оце і є завод імені лейтенанта Шмідта, — сказав він. — Держіть курс на димар — і потрапите прямісінько в контору!
Місто було всюди чисте і на подив рівне, не таке, як наше рідне місто, порите ярами та проваллями. Тепер, коли ми йшли пішки від берега моря до центру, поглядаючи на димар, стало зрозуміло, що каламутна вода, яка заповнювала майже до верху облицьовані каменем-пісковиком канавки вздовж вулиць, заганяється вітром, з моря, і, завдяки їй, у місті нема куряви.
— Так, товариші, нічого не скажеш — здорово плаває оця принцеса! — з заздрістю в голосі признався Бобир. — Я б не поліз під таку бурю у море. І досі у вухах шумить!..
— Тобі від незвички здається страшно, — сказав Маремуха. — Ось зажди, влаштуємося тут, станемо ціле літо купатися — і ще не в такий шторм попливемо. До того маяка доберемося, що ген на косі!
— Сказав теж! До того маяка верстов з десять, мабуть, — зауважив я невпевнено.
— А добре, справді, що ми біля самого моря влаштувалися! — ледве встигаючи за нами, сказав Петро. — Подумайте, як це здорово: вранці побігли разом на берег — і бух-бух у море! А потім — на завод. І вмиватися не треба. Пожаліє Тиктор, що відколовся від нашої компанії!
— Ой, не кажи гоп, Петре, поки не перескочиш! — сказав я, згадуючи слова візника про безробітних, яких багато в місті. — «І бух-бух у море!» Не пробухайся, гляди! Ще невідомо, як нас зустрінуть на заводі.
— А як можуть зустріти! Дивно! — здивувався Бобир. — У нас же путівки!
— Нема чого гадати по-пустому! — скомандував я. — Швидше давай ходімо! — І зразу ж спіймав себе на тому, що перед очима у мене маячить оця дівчина у квітчастому халатику. Смілива дівчина!
Як виробити ковкий чавун
Стало зрозуміло, що завод уже близько, коли до нас донісся запах курного вугілля. Так само пахло в нашій, фабзавучній, кузні.
Десь поблизу сопів двигун. Вуличка, обсаджена вздовж тротуарів жовтими акаціями, упиралась в іншу, яка лежала перпендикулярно. Ми звернули в цю нову вуличку і одразу ж за рогом побачили, що вона вся перегороджена високим стулчастим парканом із зелених брусків. У центрі паркана були такі ж стулчасті ворота. Над ними висіла красива півкругла вивіска із залізних літер, прикріплених до дротяної сітки: