МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД імені лейтенанта П. П. ШМІДТА
У ту хвилину, як ми стояли на розі, біля стіни заводу, ворота несподівано відчинились, і звідти, з заводської території, виїхала ціла валка жаток-самоскидок. Візники, поганяючи коней, сиділи збоку, на пружинних сидіннях. Схожі на крила маленьких вітрячків, граблі були виключені і не рухалися. Жатки проїжджали новенькі, як видно, щойно пофарбовані чорною і червоною емалевою фарбою.
Слухаючи, як торохтять на вкритому жорстким діабазом бруку широкі чавунні колеса жаток, бачачи, як підстрибують на вигнутих сидіннях загорілі візники в брезентових куртках, я мимоволі згадав далекий прикордонний радгосп над Дністром, в якому довелося мені працювати три роки тому. Ось такими ж приблизно жатками збирали там радгоспну пшеницю.
Але ті, радгоспні, жатки були старі, розхитані, з іноземними написами, вони дісталися радгоспові ще від панської економії. А ці, перед нами, були новенькі, радянські. Хоч сонце ховалося ще в хмарах, але вони блищали. Широкі їх полички вилискували. Гострі ножі ходили зараз вхолосту, як у машинці для стрижки волосся, і відчувалось: попади їм назустріч колоски пшениці або жита — зони враз перегризуть їх і покладуть без зусиль перший шар колосся рівною борозенкою на просторий і гладенький щит.
— Тут такі машини роблять? — сказав захоплено Петро. — Дивись, деталей скільки! Це не наші соломорізки!
— Звичайно, тут. Дивись, он напис. — І гострозорий Бобир показав Маремусі на боці жатки фабричну марку: «УТСМ. Машинобудівний завод імені лейтенанта П. П. Шмідта».
— А що значить «УТСМ»? — не заспокоювався Петро. — Це, мабуть, станція, куди їх відправляють.
— Який недогадливий! — сказав я, пригадавши цей же напис у наших путівках. — «УТСМ» означає: «Український трест сільськогосподарського машинобудування».
— Які машини! — захоплювався Бобир. — Зібрати їх не легко! Це складніше, аніж мотор мотоциклетки! Здорово, що нас сюди відрядили!..
Вахтер послав нас до маленького одноповерхового будинку в глибині заводського двору. Ми спинились нерішуче перед дверима, оббитими чорною клейонкою. На дверях було написано: «Відділ робочої сили».
— Хто ж буде говорити? — спитав Бобир, оглядаючи нас. Видно було, що в цю рішучу хвилину він хвилювався.
— Василь — наш бригадир, він нехай і говорить, — квапливо буркнув Маремуха.
— Давайте путівки! — сказав я.
У довгій кімнаті з низенькою стелею тріскотіла машинка. Біля завитої білявої друкарки, жуючи в зубах цигарку, стояв, диктуючи, високий юнак у картатому сірому костюмі. Волосся його було напомаджене. Одразу кинулись у вічі його величезні черевики лимонного кольору з довгими гострими носами. Чорний галстук у твердому комірці його накрохмаленої сорочки був зав’язаний бантиком. Брюки на парубкові модні, в дудочку, старанно випрасувані і короткі — вище щиколотки. «От піжон!» — подумав, певно, не один я, настроюючись підозріло до цього нафранченого юнака.
— «… Таким чином, контингент робітників заводу поступово зростає», — диктував крізь зуби напомаджений юнак друкарці і, побачивши мене, здивовано спитав: — У якій справі?
— Здрастуйте! — Я підійшов до франта ближче. — Ось! — і подав йому путівки.
Він нахмурився, вийняв з рота пожовану цигарку, мовчки прочитав одну за одною всі путівки і, повертаючи їх мені, сказав глухим баском:
— Аут!
— Що таке? — перепитав я.
— Не потрібно, — з презирливим виразом обличчя відповів франт.
— Нам їх у школі видали. Від ВРНГ, — швидко заторохтів Бобир.
— Я письменний, — скоса глянувши на Бобиря, сказав юнак у «дудочках». — Повторюю: робітники даних кваліфікацій нам не потрібні.
— Але ж ми відряджені на ваш завод, товаришу! — сказав я, дивлячись просто в сірі очі франта.
— А я вас не запрошував! — І він, як у театрі, розвів руками. — Які можуть бути претензії, дивно! До того ж півгодини тому я прийняв на завод уже одного вашого випускника… Леокадіє Андріївно, як прізвище того блондина? Ну, того, що ви сказали, схожий на вашого знайомого товариша Крючкова.
— Тиктор, Яків Денисович! — заглянувши в якийсь папірець, в’яло відповіла друкарка. — І не на мого знайомого, а на донського козака Кузьму Крючкова. — Сказавши це, друкарка одвернулася від франта і нудьгуючим поглядом подивилась у вікно.
— Бачите. Було одне місце — Тиктора прийняв. І, до речі сказати, на свій страх і риск прийняв, бо, коли про це довідається міська біржа праці, мені можуть добру нахлобучку зробити! Своїх, місцевих, на черзі вистачає. Навіть футболісти є… От! А вас, молоді люди, на жаль… На жаль! — І франт знову розвів руками.