— Ми ж п’яті розряди маємо! — вигукнув Петро. — Стільки вчилися…
— Знаю і розумію, — обірвав Петра франт і викинув у кватирку недокурок. — Сам походжу з робітничого сословія і цілком розумію ваше скрутне становище, але цілковитий апсайт!
Зворушений співчутливим тоном, який вчувся в словах франта, я спитав:
— Що ж нам робити?
Знизуючи плечима, він сказав:
— Їдьте у Харків. Ніч їзди. Нехай ВРНГ вас перевідрядить на інші заводи. В Донбас, чи що. Вам же все одно.
— Що значить «все одно»? — обурився Маремуха. — Звідки у нас гроші ще й у Харків їхати? Ми на останню стипендію сюди сяк-так добрались.
— А я тут ні при чому, — сказав франт і подивився у вікно, видно бажаючи, щоб ця неприємна для нього розмова була закінчена якомога швидше.
Я дивився на випрасувані лацкани його тісного піджака, на загорілу, сильну, ну просто-таки бичачу його шию, на старанно вив’язаний бантик і думав: «Що ж робити? Що сказати йому ще, цьому нарядному здоровилові, який не хоче зрозуміти страшного нашого становища?»
Однак, почуваючи всю безглуздість і марність таких дій, я сказав друзям тихо:
— Ну, що ж… Ходімо, раз така справа…
— Оревуар, — буркнув франт і підійшов ближче до друкарки, щоб диктувати далі.
Вийшовши у двір першим, я сів на холодний кам’яний східець. Двоє робітників у брезентових куртках, вимазаних іржею, котили по рейках вагонетку, повну дрібного, але чомусь поржавілого литва. Я з великою заздрістю дивився на робітників, хоч вони були зайняті роботою чорною, яка не вимагає великого уміння.
— Що ж будемо робити, га, Василю? Чого ти розсівся? Чуєш! — стоячи наді мною, пробубонів Маремуха.
— Ми дурні, що зв’язалися з тим візником! Це я винуватий. Треба було з Тиктором іти. А тепер його вже зарахували, а ми на вулиці! — признався розгублено Бобир.
Слова Бобиря, його злякане, жалюгідне обличчя, вкрите розписом ластовиння, повернули мені холоднокровність.
— Візник тут зовсім ні до чого, Сашко. Ну гаразд, прибігли б відразу учотирьох сюди, а місце одно. Що далі? Тебе, припустімо, прийняли б, а ми що?
— Ти не сердься, Васю! Порадь краще. Ти ж і в Харкові був, путівки оці добував… — дуже миролюбно сказав Бобир.
Раптом у голові моїй зринули напутні слова директора нашого фабзавучу Полевого: «Не відходьте набік, коли на вашому шляху. зустрінуться невдачі. Не пасуйте. Зуби зці— пи — і знову вперед!»
Ці слова, та й уся прощальна промова Полевого сповнили мене ще більшою люттю до напомадженого бюрократа.
— Треба йти до найголовнішого, хто тут є… От що!.. До директора… А як і він не допоможе — в партійний комітет! — відрубав я твердо.
… Директор заводу, як виявилось, був низенький сивий чоловік у синій спецівці. Ми спершу навіть не повірили, що це якраз він і є хазяїн світлого кабінету, заставленого частинами машин, пропашниками, якимись деталями, пробірками з піском і мідними ошурками.
Кабінет директора скоріше всього нагадував лабораторію або складальну майстерню. Якби не діаграми на стінах і не великий дубовий стіл з телефонами, чорнильним приладдям і шкіряним вигідним кріслом, ми б подумали, що помилилися, зайшли не в ті двері.
Коли ми один по одному зайшли в кабінет, директор стояв біля лещат з зубилом і молотком у руках. Лещата були пригвинчені до підвіконня. В них видно було закріплену деталь, вкриту іржавим червонуватим пилом.
Затиснувши в лівій руці зубило, директор упевнено, не дивлячись під руки, як справжній слюсар, з розмаху бив по розплющеному кінцю зубила важким молотком, розрубуючи деталь пополам.
— Чим можу бути корисний, молоді люди? — помітивши нас, спитав він і, поклавши на підвіконня молоток, потер долоні. Був він схожий на старого майстрового і ледь-ледь нагадував інструктора по слюсарній справі з фабзавучу.
Уже в самому звучанні його голосу ми відчули, що директор — людина спокійна, уважна. Правда, він не став читати всіх путівок. Прочитав лише першу і, коли я розповів йому, в якому становищі ми опинилися, спитав:
— Всі подоляни?
— Так, з одного міста, — сказав Маремуха.
— Здалека ж вас принесло до нас! Вважай, майже, з-під самих Карпат та в Таврію! Я знаю ваше місто трохи. На австрійський фронт проходили через нього. Провалля там такі, скель багато, і якась фортеця на тих скелях стоїть.
— То Стара фортеця, вона й зараз стоїть! — сказав радісно Бобир, та й всі ми повеселішали.
— Але от не пригадую, — сказав директор, — хіба була там промисловість?.. Звідки ж у вас фабзавуч узявся?