— Фабзавуч є, а промисловості великої поки що нема, — відповів я директору, мимохідь ображаючи робітників «Мотора», які справді вважали свій заводик крупним підприємством. — Тому й надіслали нас сюди, бо поки дома розмістити ніде було. Нам секретар Центрального Комітету партії України говорив, що такі молоді робітники незабаром всюди потрібні будуть — і в Донбасі, і в Катеринославі, і… тут!.. — додав я.
Директор звів свої волохаті брови і подивився на мене уважно, наче перевірити хотів: а чи не брешу я?
— Це я бачу, що надіслали… — сказав він спроквола. — Але попереду не запитали, чи потрібні ви нам сьогодні, Броня для молоді вже вся давно заповнена. І де я вас розміщу — от питання.
Він знову взяв із столу наші путівки, погортав їх і в роздумі похитав головою.
— Хто з вас Маремуха?
— Я Маремуха! — вигукнув Петро, як на перевірці в ЧОПі, і підійшов до директора.
— Що ж ми вміємо робити, га, Маремуха?
— Я столяр і… потім… токар по дереву. Точити можу.
— По дереву? — Директор здивувався. — А я думав — по хлібові. Комплекція у тебе, знаєш, така… підхожа.
Ми з Бобирем засміялися, поглядаючи на Маремуху, який зніяковів і зразу ж почервонів. Трохи косолапий, огрядний, він стояв перед директором заводу, як солдат: руки по швах. Тільки штани його були пом’яті, всі в складках від довгого спання на твердій вагонній лавці.
— Уяви собі, Маремуха, ти народився в сорочці, — сказав директор. — Столярів хороших нам якраз не вистачає. А на біржі праці їх, мабуть, і нема. Ну, а хто з вас Манджура, Василь Миронович?
Тепер я підійшов до директора.
— Ти що, галичанин? — спитав директор.
— Чому? — оторопів я.
— Прізвище таке — галицьке… Хоча, правда, від вас до Галичини рукою подати. Вважай, один народ з нами. Збруч тільки й розділяє… Отже, чим нас порадує Василь Миронович Манджура?
— Я ливарник!
— Ливарник? — Директор зразу підійшов до маленького столика. Він узяв першу, яка йому трапилася, деталь і, подаючи її мені, запитав: — З якого металу відлита?
— З чавуну, — сказав я, глянувши на відламане ребро деталі.
— Невже? — Директор хитро примружився, пильно дивлячись на мене.
Не кажучи ні слова, він підійшов до лещат, вийняв а них стару надрубану деталь, затиснув у лещата нову і з розмаху вдарив по ній молотком. Деталь погнулась, як найзвичайнісіньке залізо, але навіть не тріснула.
— Отже, чавун? — запитав директор і подивився на мене ще хитріше з-під своїх волохатих брів.
— Ну і що ж! — сказав я повільно. — Всякі чавуни бувають. В’язкі, наприклад…
— Ти хотів сказати — ковкі? Чи не так, — помітно пожвавлюючись, поправив мене директор.
— Ковкі!
— А як здобути ковкий чавун?
— Треба… до звичайного, сірого чавуну додати трохи більше заліза… Ну, сталі трохи…
— Сталі? Стривай, але тоді ж, навпаки, литво кришитися буде? Сталь, вона, як відомо, крихкість дає.
— А треба спершу відлити деталь, а потім відпалити її в руді спеціальній… у марганцевистій руді, здається, — сказав я, пригадуючи оповідання нашого інструктора Козакевича.
— Ага, відпалити! — ще більш пожвавішав директор, і на обличчі його заграла радісна усмішка. — В тому-то й закваска! Я, брат, з цим відпалом другий рік морочусь, вважай, з того часу, як мене робітнича маса червоним директором висунула. В англійців ми після революції цей завод відібрали, а вони, тікаючи з білими, усі виробничі секрети з собою завезли. Думали, пропадемо ми без їхньої допомоги. І ми метикуємо помаленьку самі, що до чого. Оце докопуємося зараз до секретів відпалу з наукової, так би мовити, точки зору, щоб не провадити ливарну справу навмання. Я хочу і доможусь того, щоб у мене на заводі чавун був такої ж ковкості, як залізо. Розумієш? Щоб, коли селянин стане нашою жаткою пшеницю жати і наїде випадково на камінь, нічого з нею поганого не трапилося. Щоб зуб’я не посипались! А зуб’я ці, брат, — велика штука. Вони ножі від всякої капості оберігають. Розумієш? І от я хочу, щоб український селянин дякував нам за наші жатки! Мало базікати про змичку міста з селом. Змичка, вона в отаких зуб’ях теж міститься! — І директор погладив іржаву деталь, як живе кошеня. — Ну, а тебе, молодий чоловіче, чого навчали? — спитав він, перевівши погляд на Сашка Бобиря.
— По слюсарству п’ятий розряд дали, але я найбільше люблю мотори розбирати… — сказав Сашко.
— Навіть мотори розбираєш? От герой! Ну, а хто ж після тебе їх складати буде? — І директор, хитро посміхаючись, глянув на Бобиря.