— Але ж я раніше на машинці не працював! — перепинив я Головацького, повторюючи йому те саме, що сказав майстрові. — Я на плацу формував… Маховики можу робити навіть без спідньої опоки.
— Пристосуємося, — сказав мені секретар, а він, як видно, розумівся на ливарній справі, — Де твій відкріпний талон?..
Дивлячися зараз крізь чисті шибки помитого віконечка, я пригадував і холодне, жорстке слово майстра «пристосуєтесь», і розмову з Головацьким — і думав: «А якщо не вийде? Минуть два тижні випробування, не навчусь працювати на машинці, і скажуть мені: «Іди, брат, звідси!» Що буде тоді?»
Стало здаватися, що я ніколи не кінчав фабзавучу, що п’ятий розряд, одержаний мною, тут не відіграє ніякої ролі, і нічого взагалі я не вмію робити, і вся моя робота почнеться тільки з завтрашнього дня. Не знаючи толком, яким буде той завтрашній день, я хвилювався ще більше.
Східці, що вели нагору, заскрипіли під ногами Маремухи. Петро тяг круглий столик на довгій точеній ніжці.
— От! — сказав Маремуха, важко дихаючи і, як видно, чекаючи похвали.
— Агнія Трохимівна дала?
— Еге! «Поки, — каже, — у вас свої меблі з’являться, беріть, користуйтесь, а то у мене все одно, — каже, — він зайвий…»
— Тепер нам табуретки добути — і все гаразд.
— Мене хазяйка питає, що завтра на обід готувати: борщ зелений чи суп з черешнями холодний? А я кажу: «Не знаю. Нехай хлопці скажуть». Ти що хочеш лучче, Василю?
— Вона нас як у ресторані харчувати збирається, чи що? — відповів я похмуро.
— Ну, коли на всьому готовому взялась держати, нехай догоджає!
— Ще невідомо, які заробітки будуть!
— Дарма, заробимо як слід, — упевнено сказав Петько. — Мені, коли я оформлявся, один тесляр говорив, що в них у столярному ніхто менше сотні не заробляє. Навіть третій розряд!
— Тобі добре, Петрусю, ти свою знайому роботу виконувати будеш. Знай собі ганяй фуганок 1 А от мені переучуватися треба. Біс його знає, як на тих машинках формувати! Та я їх і бачу вперше.
— А ти не журись, Василю! Буде важко, — ми з Бобирем допоможемо…
— Чого це він не йде, Бобир? — спохватився я, поглядаючи на старовинний будильник-ящик, поставлений хазяйкою на лежанці печі. — Де його, Сашка, носить? Уже друга година, як пішов!
— Ну, до вокзалу не так-то й близько. Поки Володю знайде, поки речі одержить. А потім йому ще харчів треба купити. Адже хазяйка взялася нас харчувати лише з завтрашнього дня, — заступився за Бобиря Маремуха.
Сашка ми послали на вокзал за нашими речами. Нам треба було за цей час набити сіном матраци, помити підлогу — одним словом, приготувати кімнату до ночівлі.
— Він адресу хоч записав? — спитав я Маремуху. — А то, може, забув дорогу сюди і блукає по місту…
— Навіщо Дому адреса? Умовилися ж: знайде Володю на стоянці, і той його безплатно привезе.
— Та правда, — сказав я, заспокоюючись. — Ііу що ж, ми своє діло зробили, давай погуляємо трохи.
Ми пройшли повз хазяйку, яка прасувала для нас простині, відчинили хвіртку.
— Ходімо, Петре, ліворуч, — запропонував я.
І ми попрямували Приморською вулицею до порту, повз садибу, з якої чути було недавно музику.
Зараз рояль затих, у будинку дзвеніли склянки — видно, там пили чай. Двір перед цим кам’яним будинком був засаджений стрункими мальвами, кущами молодого винограду, колючими чайними розами, червоною гвоздикою, ліловими гліциніями. Запашні тютюни не розкрили ще своїх стріл, але приємний запах квітів, недавно освіжених дощем, так і виривався звідтіля, з-за невисокого парканчика. Якісь особливі, ніколи не бачені мною рози піднімалися навіть під дах будинку, обплітаючи квітучою аркою одно з його відчинених вікон. Густо-рожеві кущики іудиного дерева росли поряд з акацією.