Біля самого паркана, на розі садиби, височіла альтанка, геть-чисто заросла темно-зеленим блискучим плющем. По його скручених стеблинах вилась іще й лілова повитиця.
Коли ми порівнялися з альтанкою, я почув там гомін і не втримався, щоб не заглянути всередину.
На поручнях альтанки сиділа, помахуючи загорілими ногами, та сама дівчина, халатик якої ми стерегли на морі.
А біля неї, на землі, припавши на коліно, накачував велосипедну шину франт із відділу робочої сили.
Я дивився на дівчину так, наче бачив її вперше. Перехопивши мій погляд, вона звела очі і, невдоволено труснувши волоссям, звільнила його з-під плюща. Мені сталю незручно. Я зніяковів і кивнув головою, мовби вітаючись. Одвертаючись поспішно, я помітив, що дівчина усміхнулася.
— Упізнав, га, Василю? — спитав Петро, штовхаючи мене ліктем.
— Кого?
— Ну, оцю ж принцесу? — І, перекривляючи дівчину, Петро проказав протягом, пискливо: — «Постережіть, будь ласка, мій халатик…»
— А ти довготелесого того впізнав?
— Якого довготелесого?
— Ну того, що велосипед накачував?
— Ні. А хто це?
— Та той піжон, що на аавод нас не хотів прийняти!
— Справді? — здивувався Петро. — Невже вони наші сусіди?
— Оця, в халатику, — безумовно!
— А він — її брат! — вирішив Петро.
— Чому саме брат? Кавалер, напевно?
Мені чомусь стало неприємно від думки, що франт знайомий з нашою сусідкою і може кожної хвилини розповісти їй, як ми упрошували його прийняти нас на завод.
Повільно пленталися ми з Петьком Приморською вулицею. Ліворуч од нас блискотіли залізничні колії, що вели до порту, а за ними, за парапетом, до самого обрію здіймалося море.
Вітер зовсім стих, і прибій ущух. Хвилі вже не бухали у бетон, як уранці, а ти±о, з легеньким шарудінням накочувалися на піщаний берег. Ховаючи від нас море, простягся за коліями дощаний паркан. За ним похитувались верхівки щогли. Прапори на них ледве ворушились. На заході, там, куди скочувалось невидиме ще за хмарами сонце, червоніла рівна смуга заходу сонця.
На побіленому дощаному паркані було написано:
ПЛЯЖ ТОВАРИСТВА РЯТУВАННЯ НА ВОДАХ
Позаду нас, на тротуарі, почувся дзвоник.
Ми притиснулись до паркана, і повз нас з шурхотінням по черепашках промчав на велосипеді знайомий франт з дівчиною. Її він посадовив на раму, поперед себе. Франт вів машину, зігнувшись, важко, але швидко крутячи педалі.
— Що, вулиці йому мало? — огризнувся Петро.
— Хіба не бачиш — там калюжі: він «дудочки» свої боїться заляпати, — сказав я з неприхованою злістю, дивлячись услід парі, яка швидко віддалялася.
Наполовину закрите жовтою сіткою заднє колесо» велосипеда робилося чимдалі меншим, залишаючи на піщаному тротуарі ледве помітний вафельний слід…
Поки ми оглядали через гратчасту загородку порт, під’їзні путі і пакгаузи з сірої гофрованої жерсті, які розтяглися аж до останнього причалу з сигнальним дзвоном, Сашко Бобир встиг доставити всі чемодани і розпакувати речі.
Ми застали його за готуванням вечері. Сашко розрізав на три частини велику засохлу булку, що залишилась у нас з дороги.
— Де ви тиняєтесь? — скрикнув Бобир, побачивши нас. — Ви знаєте, кого я зустрів!..
— Графа Бенгальського? — з’єхидничав я. Мені дуже не подобалась оця Сашкова манера розмовляти на крикливих, підвищених нотах, наче з маленькими.
— Жартуй! — огризнувся Бобир. — Я Печерицю бачив. Справді!
— Печерицю? — перепитав Петро і пирхнув. — Ну, Василю, держись! Починаються старі історії. Де термометр, не знаєш? Пора б йому температуру зміряти. Чи не морозить тебе, Сашко?
— Який термометр! При чому тут термометр! — просто заверещав від обурення Бобир. — Я вам правду кажу, а ви смієтесь.
— Стривай, Сашунько, — зупинив я друга. — Кого ти, кажеш, бачив?
— Печерицю.
— Справді?
— Справді.
— Де ж ти його бачив?
— Біля вокзалу.
— Біля вокзалу? — встряваючи в нашу розмову, уже серйозніше запитав Маремуха.
— Еге ж, біля вокзалу, — поспішно сказав Бобир, — він бузу пив…
Це було вже занадто, і ми з Петьком голосно розреготалися.
— Ти чуєш, Василю? — сказав Петро, давлячись від сміху. — Він бачив Печерицю, Печериця пив бузу, а буза ударила цьому веснянкуватому бузотерові у голову, і він прибіг сюди морочити нам голови…