— Слухай, Петрусю, — скомандував я, — біжи вниз, принеси окропу і чашку від хазяйки. Треба бринзу парити.
Поки ми розправлялися з тюлькою, мармурова бринза, віддавши окропові частину солі й гіркоти і пустивши жирні кола, стала м’якою і дуже приємною на смак.
Ми різали її мисливським ножем і їли, запиваючи чаєм, в якому плавали чаїнки.
Повечерявши, ми віднесли вниз посуд і довго мились у дворі, просто біля колодязя. А потім, освіжені, ситі, вернулись у свій мезонін і полягали на високих матрацах.
Вікно залишилось відчиненим. Надворі вже потемніло. Крізь лахміття хмар, що пропливали, зрідка виглядав молодик. Як тільки хмари звільняли місяць, у кімнаті ставало видніше.
— А ви чуєте, хлопці, як тут тихо? — сказав, порушуючи мовчанку, Петрусь. — Ні пострілів, ні свистків. Що значить кордон далеко! На все місто, мабуть, два міліціонери, та й ті сплять…
Агнія Трохимівна дзвеніла внизу посудом. У неї на кухні шипів примус. Мабуть, вона звечора готувала для нас сніданок.
— А ми дурні! — знову обізвався Петро. — Як поступали у фабзавуч, треба було по одній спеціальності йти. Гуртом би тепер в одному цеху працювали. Все ж таки веселіше. А так — розбредемося хто куди…
І знову ніхто з нас Маремусі не відповів. Я зрозумів, що і Бобир, хоч прикидається хоробрим, думає про те, як він буде працювати завтра.
Надворі ставало все темніше й темніше. Знову небо геть-чисто заволокло хмарами, і місяць не виглядав більше. Рівномірний шум близьких хвиль заколисував так, наче ми все ще їхали поїздом…
Біля машинки
— Оце, Науменко, тобі новий напарник! — сказав амінний майстер Федорко, підводячи мене до літнього робітника, який метушився сам собі біля двох формувальних машинок.
Робітник обернувся. Йому було вже років за п’ятдесят.
Високий, сивий, в груботканій полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами, він здивовано подивився на Федорка.
— Покажи йому, що і як, — сказав майстер, киваючи на мене. — За навчання запишемо тобі по середньому.
— Та що-бо ви, Олексію Григоровичу! Поставте до кого іншого! — спробував заперечити старик, але змінний майстер, обриваючи його, зразу замахав руками:
— Треба, Науменко! Ти. старий формувальник і зобов’язаний зміну вчити.
З цими словами майстер зник за стіною порожніх чавунних опок.
Ми залишились самі. Науменко оглядав мене недовірливо. Особливої радості у нього на обличчі не помітно було. З усього було видно, що йому куди зручніше формувати самому, аніж возитися з учнем та ще відповідати за його роботу.
Коли майстер відійшов далеко, мій учитель, анітрохи не церемонячись, смачно сплюнув собі під ноги і сказав, звертаючись до двох формувальників, які працювали за бар’єрчиком навпроти нього:
— І везе ж мені, грішному: то п’яничку посилають на виправлення, то молокососів треба навчати!
Сусіди засміялись. Один із них худорлявий і високий, коротко підстрижений під нуль, з вилицюватим смуглявим обличчям, був схожий на монгола. Другий, з гострими, колючими очима, не перестаючи набивати опоку, сказав:
— І не кажи, дядю Васю, партнери в тебе на вибір!
— Та ні, справді-таки! — поскаржився сусідам мій учитель. — Так добре ладилось сьогодні, думав до сніданку півсотні опок поставити, а тепер знову доведеться на сіль заробляти. — І, звертаючись до мене, він похмуро спитав: — Ну, чого похнюпився? Звуть як?
— Василь Манджура.
— Дістав тезка, дядю Васю, — а ще плачеш! Разом іменини справлятимете. Все-таки дешевше… — швидко формуючи, вигукнув моторний ливарник з колючими очима.
— Працював? — спитав Науменко, киваючи на машинки.
— Не бачив ніколи. На плацу формував, а з машинками не доводилося.
— Ого, дядю Васю, маєш спеціаліста по художньому литву! — закричав моторний сусід. — Він ще тебе, старого, повчить, як скульптури відливати.
— Де ж це ти на плацу працював, цікаво мені? — спитав Науменко.
Я зрозумів, що плацове формування тут ціниться значно вище, ніш машинне. Довелося розповісти, як я потрапив у це місто.
Науменко терпляче вислухав мою розповідь і скомандував:
— Ну, годі байки розповідати. Ставай лишень! — І він кивнув на Ліву машинку.
До неї вів вузенький прохід. Висока, майже на зріст людини, пічка розділила мене і Науменка, як тільки я підійшов до машинки. Між нашими машинками стояв глибокий ящик з особливою формувальною землею, яку називали тут «сумішшю». У мене — ліворуч, у дяді Васі — праворуч височіли складені одна на одну ряди порожніх чавунних опок.
Грузнучи в сухому піску, я підійшов впритул до машинки. На ній була закріплена бабітова модель якихось втулок.