— Тепер дій сам. Вибирай слабину! — сказав Науменко, виймаючи з кишені пачку цигарок. — А ми покуримо.
Силкуючись не збитися, наслідуючи мого вчителя, я повторював кожен його рух, перевірений і розрахований багатьма роками роботи. Загвинтивши опоку, я, не дивлячись, спритно сипнув на модель жменю суміші, увігнав лезо лопати в купу піску. Набивав я старанно, пританцьовуючи біля машинки, і з такою злістю утоптував пісок, що, здавалось, руки відірвуться од тулуба.
Ображало, що Науменко дивився на мене, як на тягар. Правда, я розумів, що з свого боку він — старий, досвідчений формувальник — можливо, і має рацію. Звичайно, куди приємніше формувати самому, ніж учити якогось новака. Я ще не знав, що означають слова майстра: «запишемо тобі по середньому», але думалось, що, діставши такого напарника, Науменко явно прогадує.
Набиваючи, я відчував, як лоб мій спітнів. Як завжди в таких випадках, я робив занадто багато рухів, пісок насипався в мої черевики, скрипів на зубах. Раз у раз я ловив на собі погляд дяді Васі. Він дивився підозріло, недовірливо, перевіряючи кожен мій рух.
— Можна підіймати? — спитав я.
— Спробуй, — сказав учитель ухильно.
— Підіймаю, — сказав я і, постукавши колотушкою, натиснув рукоятку важеля.
Набита піском опока плавно пішла вгору.
Не встиг я її обдути і зняти, як сусіди засміялись.
— Що це в тебе, молодче, за коржик на моделі лишився? — крикнув мені високий смуглявий сусід.
Глянув під опоку — і гірко стало: до моделі прилипла велика купа піску. Справді, наче коржик! Науменко стояв у мене за плечима посміхаючись.
— А що, весела робітка? — киваючи на мене, сказав дядя Вася моторному, невисокому формувальнику, якого звали Лукою. — Присипочку забув, через те і корж утворився, — пояснив мені Науменко.
Та і без цих слів я зрозумів свою помилку. Поспішивши, я забув притрусити модель сухою присипкою, що лежала на поличці в невеликому мішечку. «Але цей, чорт старий, теж хороший! Бачив мою помилку і не поправив, щоб виставити мене на сміх перед сусідами!»
Коли я вибив з опоки пісок, Науменко сказав:
— Та й модель твоя, мабуть, уже прохолонула. Я давно не зміняв підогрів. Бери кліщі — он за ящиком, — ходімо до коминка.
Тримаючи в руках довгі ковальські кліщі і не знаючи ще толком, для чого вони мені потрібні будуть, я йшов услід за дядею Васею головним проходом ливарні.
Мій учитель ішов рівно, широко ступаючи, нахиливши трохи сиву голову в заяложеній кепці зеленого кольору. Я йшов за ним слідом, як школяр, що завинив. Я розумів, що не радісно, мабуть, на душі у мого вчителя. «От, — певно, думав Науменко, — принесло вихованця на мою голову з якогось там Поділля, а тепер морочся з ним, показуй, учи, замість того щоб самому виконувати справжню роботу!»
Ми йшли, пересікаючи довгий цех якраз посередині.
То там, то тут стукотіли колотушки, стояли позаду машинок гори порожніх іще опок, а готові, заформовані, височіли осторонь на плацу, чекаючи, коли їх будуть заливати.
Під високою цегляною стіною цеху одноманітно шипіли потужні вентилятори, наганяючи всередину повітря. Вони гнали повітря всередину вагранок, роздуваючи брили коксу, плавлячи куски чавуну, навалені зверху через люки. Чавун стікав униз білими струмочками по гарячому коксу, збираючись там, на дні вагранок, рідкою, розплавленою масою, готового вирватися назовні, як тільки горновий проб’є стальною пікою льоток.
— Дивись, дивись, Науменко з новим ад’ютантом потопав! — донеслося з глибини цеху.
Це кричав якийсь ливарник з загорілим і недобрим лицем. Голова його була пов’язана, як у жінки, червоною косинкою.
— Васю, дєтка, поздоровляю з помічником! Давай, давай, може, на підвищення підеш! — закричав він дужче, думаючи, що Науменко зупиниться s ним «побалакати», але мій учитель пішов іще швидше і не зупинився.
Тут же, біля сусідньої машинки, я побачив Тиктора. Без сумніву, і він бачив мене, але удав, що не помічає, наче я був для нього чужою людиною.
Тиктор упевнено накидав в опоку пісок. Він працював удвох з ливарником, голова якого була пов’язана косинкою.
У дворі, осторонь ливарні, палав на вільному повітрі коминок. Так називалась кругла пічка з гратчастими боками, завалена палаючим коксом. Звідусіль із щілин у палаючому коксі стирчали хвостики металевих плиток, що підогрівалися.
— Дивись, де будуть наші. Запам’ятовуй! — сказав Науменко і ткнув у просвіти між розжареними брилами коксу дві товсті, важкі плитки.