— І це кожного разу сюди бігати? — спитав я.
— А то ж як? — здивовано і сердито подивився на мене Науменко.
— Оце так кінці!
— Хочеш чисто формувати — будеш плиту підогрітою держати. Іншого виходу нема! — сказав дядя Вася. Потім він вихопив кліщами покладені ним раніш і вже розжарені до білого плитки. Відчувалося: коли б не прийшли ми зараз за ними, плитки попливли б, як чавун всередині вагранки. — А тепер біжи швидко і засунь їх під машинки! — наказав Науменко, подаючи мені кліщі.
Тримаючи у витягнутих кліщах палаючі плитки, я стрімголов кинувся назад до нашого робочого місця.
«Завод великий, а з цими плитками порядки неважні! — думав я, прожогом пробігаючи через увесь цех. — Невже не можна було ближче коминки поставити?»
Плитки ще були яскраво-червоні, коли я засунув їх у пази під модельним устаткуванням. Скоро мокрий пісок, що лежав на бабіті, посірів і висох. Моделі нагрілись так, що руку довго тримати на них було важко, а Науменка все ще не було. Щоб не гаяти часу, я став набивати на своїй машинці нижню опоку.
Тепер, залишившись біля машинок сам, я почував себе спокійніше. Ніхто не дивився мені під руки. Сусіди поралися десь на плацу, позад своїх машинок, а з боків у нас нікого не було. Очевидно, формувальні станки тут простоювали чи, може, поламані.
«Нехай цей старик походить по цеху, — думав я, набиваючи. — Дещо ми вже і без нього знаємо!»
Друга опока набилась добре. Пісок не прилип до моделі, як першого раву, і я наважився без наказу вчителя, самостійно поставити опоку на плацу. Вона м’яко лягла на піщану подушку, розстаючись з моїми руками.
Потім я кулею примчав до машинки. Обдуваючи гарячу модель повітрям із шланга, я надів запасну раму і став готувати другий низ. Я не думав, що зможу випередити вчителя, але все ж таки вирішив мати хоч маленьку заправку. Я так захопився формуванням, що не помітив, як повернувся Науменко.
— А шишки хто буде ставити? Дядя?
Почувши рядом суворий голос учителя, я здригнувся від несподіванки, і важка трамбівка, змінюючи напрям, з усієї сили вдарила мене по великому пальцю лівої руки.
Удар був страшенний! Сльози виступили у мене на очах, «Ніготь неодмінно злізе!» — промайнула думка.
Хотілося крикнути, застрибати, закрутитися від болю, шпурнути геть у пісок кляту чавунну трамбівку, вилаятися щосили! Але я зрозумів, що тоді викличу нові насмішки, і, стримуючи біль, закусив до крові губу. Не обертаючись до Науменка, щоб він не побачив заплилі сльозами мої очі, я сказав тихо, крізь зуби, карбуючи кожне слово:
— А ось заформую ще оцей низ і тоді поставлю шишки!
До обідньої перерви палець розпух і посинів. Здавалось, що тріснула кістка.
«Хто це вигадав таку важку трамбівку? Нею можна покалічити людину назавжди… Але якщо вона буде легка, то пісок не заформуєш туго. Ти формуй та не лови гав надалі!» — міркував я сам собі.
Коли мені доводилося знімати опоку, я напружував усі сили, щоб затамувати біль у пальці. Приховуючи біль від Науменка, я відкручував сяк-так гвинти, хапав раму і мчав назад, щоб надолужити кожну хвилину. Навіть пісок із черевиків не було часу висипати.
— Зовсім заганяв хлопця, Науменко! — кричав через бар’єрчик Лука моєму вчителеві.
— Перекурили б трохи! — радив йому напарник Луки Гладишев — формувальник, схожий на монгола.
Хоч їх жарти і зачіпали мене, я намагався не звертати уваги. «Жартуйте, жартуйте!» — думав я.
Дали сигнал на обід. Заводського гудка не було чути в шумі ливарного цеху, і тому тут кожного разу, коли надходив час обідньої перерви, горнові били у стальну рейку, підвішену біля вагранок.
Не спиняючись на перерву, я все працював: набивав і набивав.
Одна по одній замовкли колотушки машинок. Лише вагранки гуділи під стіною, не втихаючи.
— Гаразд. Шабаш, Обідати ходімо! — сказав суворо Науменко. — Давай руки мити.
Холодна вода з-під крана бризнула на запилені руки, і біль у пальці зразу трохи зменшився. Бачачи, що мій учитель зачерпнув у бляшанку жменю жовтого крупнозер— нистого піску, я повторив його рух. Цей масний, глинистий пісок добре відмивав руки. Незабаром я побачив свої червоні, натруджені долоні і сліди свіжих мозолів на них.
Мовчки я пішов услід за Науменком до машинки, взяв сніданок, що мені приготувала хазяйка, і усівся на плацу, поблизу вчителя, підклавши замість стільця опоку.
Науменко, не поспішаючи, статечно розгорнув хустку. Три яйця, шматок копченого чебака, редиска з мохнатою гичкою, шматок питльованого хліба з маслом і міцний чай у пляшці — такий був його сніданок.
— Ти взагалі не бійся, хлопче! — раптом ласкаво сказав, Науменко. — Сьогодні ми з тобою заробимо на хліб і воду — це вірно. Ну, а завтра — на борщ, а потім, дивись, і на котлети. Перший раз завжди важко… У мене теж хлопець е, трохи старший за тебе літами. Тут же, у ливарні, працював. А зараз у Катеринославі, в гірничому інституті вчиться. Спочатку листи надсилав жалісні: «Не витримаю, мовляв, вернусь! На заводі значно привільніше!» А тепер — нічого. Добрав смаку. Осідлав, видно, цю непокірливу науку. Жартує: «От буду начальником рудника — посада табельника тобі, батьку, завжди забезпечена…» Стривай, а що в тебе з пальцем? — І, оглядаючи мою руку, дядя Ва— ся нахмурився.