Після того як я відмив графітний пил, було добре видно, як під нігтем пошкодженого пальця запеклася кров.
— Та це стукнув ненароком, — сказав я дуже недбало.
— Хороше діло — стукнув! Він розпух у тебе, як піп на Великдень. Чого ж ти раніш мені не показав? Біжи в амбулаторію. Бюлетень одержиш.
— Куди в амбулаторію? Дві години попрацював і вже за бюлетенем? — сказав я якомога веселіш. — Такими дрібницями лікарям голову морочити?
— Гарячий ти, бачу, хлопець! — сказав, похитавши головою, Науменко. — На терпець хочеш узяти. Ну, гляди, тобі видніш. А бюлетень в такому випадку завжди дадуть.
У голосі його звучала повага. Він говорив зі мною, як з давнім своїм напарником. І, звичайно, це було цінніше за пряму похвалу.
Сусідка будить мене
Приятелі ще не повернулись: їхні цехи закінчували роботу пізніше, ніж ливарний. Хоч, на відміну від учорашнього дня, стояла спека, в напівтемній кухоньці Агнії Трохимівни було на подив прохолодно, та й у нашій кімнатці, незважаючи на близькість даху, дихалось легше, ніж на вільному повітрі.
Берег моря був запруджений людьми. Одні купалися: вилискували на сонці їх мокрі тіла. Інші лежали нерухомо на піску.
Подивився я на цю картину з вікна — і захотілось піти туди, на сонечко, погрітися до приходу Маремухи і «Бобиря, та й помитися за одним заходом після роботи.
Недовго думавши, я зняв робочі черевики, загорнув у рушник чистий одяг, надів кепку і, попередивши хазяйку, де мене шукати в разі чого, вибіг босий у двір.
Лише кілька хвилин побув я в тіні будинку, а зараз сонечко знову вдарило мені в очі, і я йшов до хвіртки хмурячись. Високі мальви розпливались перед очима в тремтячому від спеки повітрі.
Сонце нажарило бетонний парапет набережної. Пробігши по ньому кілька кроків, я змушений був сплигнути на м’який пісок. Одначе ступати по ньому, як виявилось, було ще важче: верхній шар піску розпікся до того, що здавалось, його навмисно розжарили на величезній сковороді.
Хотілося швидше добратися до води.
Навколо лежали і вигрівались на сонці купальники. Я анітрохи їм не заздрив.
Після першого дня роботи на заводі, втомлений, змучений, але гордий, я вважав їх неробами. «Доки вони тут переверталися безцільно з боку на бік, закриваючи носи клаптиками цигаркового паперу та листками бузку, ми там, у цеху, тягали важкі ковші з розплавленим чавуном», — думав я і відчував, що більше, ніж будь-хто інший, маю зараз право відпочити тут.
Біля самої води стояла вільна низенька лавка. На одному кінці її лежав чийсь одяг, вкритий згорнутою вдвоє пікейною ковдрою. Як видно, хазяїн речей плавав серед тих купальників, які хлюпалися далеко в морі, за червоними поплавками. Я не поспішаючи роздягся і, кинувши робочу одежу під лавку, пішов до води.
Море ще вночі вигладило смужку піску понад берегом. Піщаний схил, який входив у воду, був рівний і твердий, наче навмисно накатаний для зручності купальників. По ньому ковзали маленькі, ледь помітні чисті хвилі — останні зітхання змученого штормами Азовського моря.
Я поплавав трохи біля берега, а потім, вийшовши на пісок, упав на нього мокрий. І от тільки тут, лежачи з заплющеними очима на м’якому піску і слухаючи тихий шурхіт прибою, я зрозумів, як стомився за цілий день. І хоч я лежав непорушно, даючи цілковитий відпочинок стомленому тілу, але мені все здавалося, що мої пальці міцно стискають набійник і він раз у раз підскакує передо мною, вгризаючись у чорний формувальний пісок, який димиться з минулої ночі. «Швидше, швидше! Натискай! Не можна відставати від Науменка!» — у думці шепотів я собі. Лопата літала у мене в руках. Потім десь удалині задзвонила ринда. «Наша черга, — почувся наче з неба суворий голос Науменка. — Кидай все. Ходімо за чавуном!»
… Ми йдемо по сухому піску головного проходу. Попереду, простягнувши назад сильні руки, йде Науменко. Зморшкувата шия його почервоніла від натуги. Кисті рук з’єднані на кільці держака. Його сорочка мокра від поту і де-не-де прилипла до спини. А я плентаюсь позад учителя, підтримуючи рукоятки рогача, і відчуваю, що ось-ось упаду. Сили залишають мене. Ледве пересуваю ноги і дивлюся в одну точку: на пляму в’язкого коричневого шлаку, яка, мов пінка в топленому молоці, тихенько погойдуючись, плаває у ковші, оточена вінчиком сліпучо-яскравого, що аж ріже очі, рідкого чавуну.