Кілька разів ми зупинялися біля освітленого під’їзду клубу водників. У клубі показували комічну картину «Папіросниця із Моссельпрому» з Юлією Солнцевою та Ігорем Ільїнським у головних ролях. Але кожного разу, відговорюючи один одного, ми повертали назад. Ми вважали, що ще не маємо права витрачатися на кіно.
Маремуха заробив сьогодні три карбованці сорок копійок, я — два дев’яносто п’ять, а Бобир, хоч і вихвалявся, що біля п’яти карбованців, але з усього було видно, що він сам гаразд не знає, скільки все ж таки записали йому. Але навіть і цих грошей на руках у нас іще не було.
Правда, ми вже вирішили було купити найдешевші квитки, але тут я підслухав розмову глядачів, що наступного тижня цю саму картину будуть показувати на вільному повітрі у міському саду, і зразу від серця відлягло. От і чудово! Виліземо на дах і подивимося її безплатно.
— Гей, хлопці, ідіть сюди! — почули ми знайомий голос з бульварчика, що простягся з другого боку вулиці, перед клубом водників.
Ми вийшли на брук і побачили візника Володю. Він сидів, покурюючи, на лавці, в товаристві ще якихось двох людей. Володя був у морському поношеному кітелі і в крислатому солом’яному брилі. Коли ми підійшли ближче, я побачив поруч з ним своїх сусідів по машинках — ливарників Луку Турунду і Гладишева.
— Посуньтесь! — наказав Володя своїм співбесідникам, і ті звільнили для нас місце на лавці. — Сідайте, розповідайте. Ну що, прийняли вас на завод?
— Відстав ти, брат, од життя, — відсуваючись, сказав Лука. — З Василем ми, можна сказати, сусіди по машинках.
— А хто з вас зветься Василем? — спитав Володя.
Я ткнув себе пальцем у груди.
— Інших теж прийняли? — допитувався візник.
— А то як же! — сказав Маремуха таким тоном, наче і не могло бути інакше.
— Значить, у мене легка рука, — зрадів Володя. — Готуйте з цієї нагоди могорич!
— Могорич своєю чергою, — втрутився Бобир солідно, — а от де ви пропадали вчора? Домовилися ждати на вокзалі, а самі зникли невідомо куди.
— Я до Маріуполя їздив, — сказав Володя, — з інженером одним. Ото як познайомив вас з тітонькою, так зразу і подався в Маріуполь.
— Хіба туди поїздом їхати не можна? — здивувався я.
— Можна, але невигідна пересадка у Волновасі. Вважай, цілий день поїзда чекати. А цьому інженерові терміново треба було в Маріуполь, от і відмахали такий кінець.
— А назад порожняком? — спитав Маремуха.
— Майже що так, — сказав Володя, пожвавлюючись. — Тільки поїв на постоялому дворі, Султана підгодував — ну, думаю, поїдемо собі тепер порожняком. Раптом, не знати звідки взявся, підходить якийсь дивак із чемоданчиком: «Чи не візьмете мене з собою туди?» — «А чого ж, — кажу, — за двадцятку хоч на край світу». Думав, торгуватися буде, але ні: вийняв гроші без усяких. «Давай тільки, — каже, — поїдемо швидше». А мені що? За такі гроші можна їхати.
— Справді двадцятку дав? — поцікавився Гладишев.
— Думаєш, жартую? Два червінці новеньких, ось вони, любенькі. — І Володя ніжно поляскав себе по нагрудній кишені куртки. — Весело доїхали. Пісень усю дорогу співали.
— Дохо дна в тебе робота, Володю, — сказав Лука. — Гроші платять, та ще й пісні підспівують!
— Її не кажи… — відбувся жартом Володя. — У мене грошей — як у жаби пір’я. В одній кишені смеркає, а в другій світає. А втім, дуже не заздри. Це сьогодні тільки так пощастило. Інший раз стоїш, стоїш перед тим вокзалом і думаєш — хоч би для сміху хто-небудь найняв, хоч до Матроської слобідки.
— Все-таки на свіжому повітрі, — сказав Гладишев, — пилюки не ковтаєш, як у нас в. ливарні.
— Нічого, Артеме, ось дах підіймуть, і в. нас пилюки буде менше, — зауважив Лука, і мені стало зрозуміло, що весь ливарний цех чекає підняття даху.
— Ти кажеш, Артеме, свіже повітря, — тихо відповів, мовби розмірковуючи про щось, візник Володя. — А я б від цього легкого, свіжого повітря рачки на завод вернувся, коли б не рука.
— Ви теж на заводі працювали? — нітрохи не приховуючи свого здивування, сказав я таким тоном, що Лука і Артем засміялись.
— А ти ж думаєш! — гаряче сказав Володя: видно, слова дійняли його до живого. — Я, голубе, не завжди кустарем-одинаком був. Дванадцять років на заводі працював. Хлопцем почав. Ще англійці жили з мене тягли. Коли б не рука, хто знає, можливо, зараз би майстром уже був.
— А що у вас з рукою, що? — спитав квапливо Бобир, оглядаючи загорілі і на перший погляд здорові руки, що їх Володя тримав на колінах.
— Та безглузда, загалом кажучи, історія трапилась, — сказав Володя. — Земляки, вони її знають (він кивнув у бік Луки і Гладишева), і вам, новакам, узнати корисно. Наче інструктаж матимете.