Недалеко від нас, у порту, залунав переривистий гудок. Потім другий, третій…
— «Дзержинський» в Ялту відходить, — сказав Лука.
Ніколи в житті ми не бачили справжніх пароплавів, лише на малюнках. Мені дуже хотілося побігти в порт, подивитись на відхід пароплава, але, як на зло, Маремуха продовжував жартувати з мене і, підштовхуючи Бобиря, спитав у Володі:
— А що, хіба Зюзя — приятель інженерової доньки?
— Аякже! На велосипеді її катає часто і в гості до них ходить. Своя людина, одним словом.
— Я думаю, вони його як футболіста шанують, — зауважив Лука.
— Невже донька інженера — футболістка? — бухнув Петро.
— Уболівальниця! Підеш на гру дивитися — не сідай поперед неї, — застеріг Лука. — Всю спину тобі ногами стовче. Схибнулась на грунті футболу, як її татусь.
— Ну, це ти даремно… — заступився за мою знайому Гладищев, що мовчав досі. — Скаже теж: «схибнулась»! Панночка самостійна, розумна, багато книжок читає. А що уболіває за футболом, що з того? Хто в нас не уболіває, скажи? Хто голубами, інші футболом захоплюються. Головний лікар курорту Марко Захарович Дроль уболіває? Уболівав! Начальник порту капітан Сабадаш? Ясна річ! Зубодер мадам Козуля? Ще які Оця, з танцювального закладу… як її, мадам Рогаль-Піонтковська? Шалено! Навіть Лісовський, пій, як тільки гра — церкву на замок і на поле з своєю матушкою… Таке вже місто у нас шалене!
У словах Гладишева промайнуло прізвище, яке одразу повернуло мене до пережитого в рідному нашому місті, на далекому Поділлі. І я запитав:
— А ця Рогаль-Піонтковська, що ви назвали, не графиня часом?
— Біс її знає, графиня вона чи ні, а те, що ця мадам проста чудо-юдо на всю округу — факт… — сказав Гладишев.
— Найголовніший професор по танцюльках, — додав Лука.
— Що ж ми сидимо тут, друзі, та сухою бесідою задовольняємось? — кинувся Володя. — Може, підемо до Челідзе та по кухлю пива вип’ємо, га?
— Треба піти, правда, га, Василю? — пошепки сказав мені Бобир. — Бо як не підемо — образяться!
«Ходити в пивну комсомольцям? — подумав я. — Чи годиться так? З другого боку, і справді нові наші знайомі можуть подумати, що ми білоручки якісь, цураємось їх товариства або просто скнари. І, нарешті, хіба це великий гріх — випити кухоль пива?»
Але втома перемагала, і, пам’ятаючи, що завтра вранці треба на роботу, я сказав:
— Та ми не знаємо, адже нам завтра…
— Облиште їх, Володю, — : втрутився несподівано Лука. — Хлопці молоді, у роботу ще як слід не втяглись, ще й справді просплять. Нехай ідуть додому! А ти, друже, — звертаючись уже до мене самого, дуже сердечно сказав Лука, — напарника свого особливо не бійся. Він бурчить, гримав, але, взагалі, справедливий старик і ганяв тебе недарма. Все на краще… Зліший будеш! Ну, до завтрього!..
Ми розстались, і Володя перший, вийшовши з палісадника на брук, заспівав:
Кроків за тридцять від людного проспекту було порожньо і тихо, як у селі глупої ночі. Солодко повіяло матіолою, і в кущах одного з садочків, біля самої дороги, закричав перепел.
— А твоя симпатія, Василю, чи знає, що ти в нас у фаб— завучі у футбольній команді грав? — спитав не без єхидства Петро.
— Про кого ти говориш?
— Прикидайся! — І Маремуха весело гмукнув. — Наче не знаєш, про кого!
— Як її звуть, га, Василю? — спитав Сашко.
— Я забув.
— Він уже забув, ти чуєш, Петрусь? — глузував Бобир. — Тоді я тобі нагадаю, якщо ти такий забудько: Ан-же— лі-ка! Запиши, будь ласка, на пам’ять.
— Що це за ім’я таке: Ан-же-лі-ка? — втішаючися моїм зніяковінням, проказав по складах Маремуха. — Вперше чую. Дуже дивне ім’я! Напевно, закордонне.
— Денікінське ім’я, — підтакнув Бобир. — Ти думаєш, випадково вона нам «мерсі» сказала?
— Так усі буржуї говорять: «мерсі» та «пардон», — згодився Маремуха.
А я йшов знову мовчки, терпляче вислухуючи, як хлопці жартували з мене…
Далеко в морі гойдались, огинаючи хвилеріз, зелений і червоний топові вогні пароплава «Фелікс Дзержинський», що все віддалявся. Коли б я знав тієї ночі, кого він повіз на своєму борту в Ялту в кромішній пітьмі Азовського моря!.. Коли б я знав, то примчав би заздалегідь у порт і не став гаяти часу на пусті розмови…
В гостях у Турунди
В міру того як я втягувався в заводське життя, слово «пристосуєтесь» страшило мене все менше й менше. Дні минали швидко, і кожний день приносив новину.