— Коли б тільки з ливарні! З інших цехів теж. Не зумів комсомольський осередок організувати дозвілля молоді — мадам з цього користується. І візьми до уваги, Манджура: в твоєму цеху є ще зовсім малописьменні хлопці. Нічого колективу цуратися! Пора з хорошими хлопцями здружитися, в одну упряжку стати. Гриша Канюк, наприклад, або Коля Закаблук…
— Все зроблю, Толю, — пообіцяв я Головацькому.
— Треба зробити все, а потім іще повторити! — пожартував Головацький і, тиснучи мені руку, додав: — Ну, біжи, а то до гудка три хвилини лишилося…
Ще за царату, коли ми жили на Заріччі, під Старою фортецею, недалеко від Успенського узвозу, садиба графині Рогаль-Піонтковської займала цілий квартал на міській околиці. Жовтий панський особняк з колонами біля під’їзду губився в зелені тінистого саду, і до нього від залізних воріт, прикрашених кованими залізними пелюстками, вела посипана гравієм дорога. Її облямовували грядки з білими ліліями і півоніями. Високі ажурні ворота майже ніколи не відчинялись, і на них висів важкий іржавий замок.
Але одного разу ворота садиби відчинилися навстіж з цілковитої згоди її власниці. Трапилося це навесні 1919 року, коли наше місто захопив із своїми бандами отаман Петлюра. Недобитки його банди тиснулись до залізниці. В руках невдачливого отамана було кілька маленьких міст і містечок Поділля та Волині. Але, незважаючи на те, що петлюрівський фронт тріщав по всіх швах, отаман урочисто оголосив наше місто тимчасовою столицею «Петлюри», а для своєї резиденції обрав напівпорожній особняк графині Рогаль-Піонтковської.
Автомобіль, на якому під’їхав Петлюра, зустрічала біля розчинених навстіж воріт сама графиня, сухорлява дама в чорному вбранні з воланами, з лорнетом, притиснутим до очей. Ми, хлопці, бачили з цвинтаря сусідньої Успенської церкви, як, вийшовши з машини, одягнутий у все синє, Петлюра поцілував худу, прикрашену перснями руку графині і разом з хазяйкою рушив до жовтого будинку. Сюди до нього приїздили на переговори галицькі «січові стрільці» з корпусу Коновальця, денікінські офіцери.
Трохи згодом на постій до графині прибули англійська і французька військова місії. Офіцери Антанти, яка допомагала Петлюрі, розгулювали у своїй не баченій нами формі по тінистих алеях графського саду, але розгледіти їх ближче нам ніяк не вдавалося. Перехожих згонили з тротуару гайдуки з «куреня смерті», який охороняв Петлюру і його почет.
Тільки один раз ми вилізли на гранітний фундамент огорожі і спробували розгледіти крізь гущавину зелені, що ж твориться біля будинку з колонами. В ту ж хвилину, коли ми стояли босі на шершавих і теплих від весняного сонця плитах, припавши до залізної огорожі, із саду вибіг високий, худорлявий чоловік у довгому синьому піджаку і замахнувся на мене чорною палицею в срібних монограмах.
Як злякані горобці, кинулись ми навтіки, хто куди, боячись, як би довгоногий не покликав на розправу з нами петлюрівців з надвірної охорони. А в них були припасені для нас угощення, кращі за палицю: довгі нагаї з свинцевими «п’ятаками», заплетеними в шкіру.
Обличчя незнайомця — хиже, зле, дрябле, все у жовтуватих зморшках — я добре запам’ятав.
Говорили, що це рідний брат графині, який утік до неї звідкілясь із-під Києва, від більшовиків. Недарма потім, коли Петлюру прогнали, сухорляву графиню заарештувала Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією. Що потім з нею сталося, я не знаю. А може, братець графині і був отим самим, що втік, чоловіком тутешньої Рогаль-Піонтковської, яка, за словами Головацького, «обплутувала молодь» своїми танцями.
Спека ще не розвіялась, але на проспекті вже було людно. В’ялі і розморені, пленталися з пляжу курортники в тюбетейках, крислатих солом’яних брилях, а то просто пов’язавши голови мокрими хусточками. Вони несли в руках килимки, рушники, мокрі простині, купальники. Дехто з них затримувався біля кіосків, де продавалась холодна біла буза, лимонне ситро, нарзан і боржом з льоду. Інші приїжджі, головним чином чоловіки, забігали в кооператив виноробів на розі. Стомлені спекою і морем, вони перекидали там скляночки, повні прозорої «березки», янтарного «в’яленого», «виморозків», «ізабелли», густого і темного «мускату» та інших вин Приазов’я.
То зазираючи всередину магазинів, то затримуючись біля нарядних вітрин, я йшов, вгрузаючи каблуками в м’який асфальт. Ще до закінчення роботи Гладишев сказав мені, що салон Рогаль-Піонтковської міститься в будинку № 25 по Генуезькій вулиці.
Раптом усі перехожі перестали мене цікавити, за винятком одного, що з’явився, не знати звідки, передо мною. Спина його і хода — тверда, упевнена, стройова хода військового — здалися мені на подив знайомими. Якби не його літній цивільний костюм із чесучі та не м’яка, з тієї ж матерії панама з широкою голубою стрічкою, я б зразу кинувся до перехожого, як до дорогого земляка.