«Але цей не бачений ніколи раніш цивільний костюм?.. А хода та ж сама, і зріст, і високо підведена голова з загорілою шиєю!.. Та він, мабуть, на курорт сюди приїхав! Ну, як я не здогадався?»
Швидко випередивши перехожого в костюмі з чесучі, зазираю йому в обличчя. Він у цей час дивиться у вікно аптеки, де стоять цілі батареї банок з латинськими написами.
«Авжеж, це він!»
Я підходжу до перехожого впритул і, ледь торкнувшись його напівзігнутого ліктя, говорю:
— Здрастуйте, товаришу Вукович! Як ви сюди…
Чоловік з обличчям Вуковича, на диво байдуже, наче ждав, що я його зачеплю, обертається і каже:
— Ви помилились, молодий чоловіче… — І трохи насмішкувато дивиться мені у вічі, мовби жалкуючи, що я так по-дурному помилився.
Що я буркнув йому на відповідь, не пам’ятаю. Це не були слова пробачення, скоріш за все я сказав щось схоже на «Ух, ти!» і, зніяковівши вкрай, швидко пішов геть, щоб зіваки не звернули на мене уваги. А сам думав: «Ну, буває ж така подібність! Дивно, як схожий цей чоловік на Вуковича…» Якби то був Вукович, він неодмінно впізнав би мене і привітався. Особливо після тої тривалої розмови в його кабінеті, коли ми відвідали його разом з Коломійцем.
Заспокоївшись після досадного конфузу і звільняючись від зніяковіння, що охопило мене, я вирішив ні в якому разі не говорити хлопцям, як я помилився…
Будинок № 25 на Генуезькій був нічим не примітний з вигляду одноповерховий особняк. Від касирки в платті з картатої шотландки, яка розкладала на столику біля входу книжки з квитками, я довідався, що танці починаються за годину. Не крутитися ж мені під високими вікнами танцкласу стільки часу, щоб подивитися на тутешнє чудо-юдо! Я повільно пішов Генуезькою вулицею, подалі від центру міста.
Генуезька привела мене в передмістя Лиски, з його маленькими будиночками. Майже вся земля тут була зайнята городами. Я пішов на край посьолку, до самого моря.
Біля берега погойдувались на якорях просмолені рибальські баркаси із згорнутими парусами. На піску, закиданому водоростями, сохли неводи-волокуші. В обличчя ударило повітря морського простору, змішане з запахами копченої риби, водоростей, йоду, смоли.
Порожній піщаний берег тягся до Ногайська. З яру, який спускався до моря, витикалась якась двоповерхова вілла під червоною черепицею. Вечірнє сонце кидало червоні бліки на її вікна з боку Лисок. Шибки наче пломеніли під промінням сонця, яке повільно падало в море. Здавалося, вілла горіла, підпалена зсередини. Я пригадав оповідання ливарників про колишнього власника заводу Кейворта, який дременув в Англію, і вирішив, що не інакше, це його віллу видно вдалині. Досить було тільки порівняти її з маленькими білими мазанками, розкиданими по березі моря, щоб зрозуміти: там жив багач.
По м’якому піску я підійшов до тихого моря і, зачерпнувши руками чистої води, умив спітніле обличчя і змочив волосся.
— Ей, молодче, іди сюди! — почулося з берега.
«Не мене, напевне, — подумав я не обертаючись, — Хто мене може знати тут?» І пішов у напрямі до Генуезької. Але навздогін почулося:
— Василю Степановичу! Товаришу Манджура!
Від маленького будиночка швидко йшов мій сусід по машинках Лука Турунда. Він уже встиг переодягтись у ясно-блакитну, вигорілу на сонці робу, простьобану білими нитками;
— Загордився, справді! — сказав Лука, підбігаючи. — Гукаю, гукаю, а він хоч би тобі що! Я побачив тебе, ще як ти до моря йшов. Чи не топитися, гадаю, хлопець іде від утисків Науменка.
— Здрастуйте! А чого ж мені топитися?
— Давай зайдемо до мене в хату! — запропонував Турунда.
Я відповів непевно:
— Мені до міста треба. Може, іншим разом?
— А я тебе не на весілля кличу. Посидимо трохи та й підемо разом.
Будиночок Турунди був розташований на самому березі. Проходячи у двір, я спитав:
— Не заливає хвилями, коли шторм?
— Бував. Минулої осені майстра[4] подув, і такі хвилі пішли, що шибки вибило водою. Моя дружина навіть курей на горище переселила, щоб море не вкрало.
У кімнаті з низькою стелею було прохолодно. Всі вікна, крім одного, відчинені навстіж, були завішані марлею від мух. На підвіконнях стояли вазончики з геранню і фікусами і пляшки з вишневою наливкою.
— Знайомтесь! — сказав Лука. — Оце мій батько, а оце дружина. Перед вами Василь Степанович. Він прибув до нас на поповнення ливарного цеху… Звідкіля ти прибув, Василю?