Від погляду її глибоких, темних, як маслини, лагідних очей повіяло великою привітністю. Здалося, що я вже давно знайомий з милими хазяями цієї хатки, яка виросла на «піщаному приазовському березі.
Вино було холодне, запашне, трошки кислувате і гіркеньке. Воно й справді не було міцне.
Я відставив порожню склянку і мимохіть глянув на годинник-ходики, що висіли на стіні, біля груби. Лука перехопив мій погляд і сказав заспокійливо:
— Не бійся, молодче, адже мені теж в університет іти.
— В який університет? — здивувався я.
— Він студент у мене, — відповіла за Турунду його дружина і, поглядаючи на Луку дуже ласкаво, поклала йому на плече смугляву руку.
— З минулого року. По вечорах! — сказав Лука. — Побралися ми з Катею, я і подумав: треба вчитися. Годі час вільний марнувати. Поступив на підготовчі курси, пригадав усе, чого ще в парафіяльній школі вчили, алгебру подолав, а тут відкривається вечірній робітничий університет. Ну як не скористатися!
— І задоволений? — спитав я, відчуваючи, як від цього слабенького вина тепло розтікається по тілу.
Лука весело звів голову:
— І не питай навіть! Раніше що було? Пошабашив, причепурився — і на проспект. А з проспекту куди? В «Родиму сторонку», до Челідзе. Ідеш потім додому сонний, ноги вензелі пишуть. Іноді так розбере, що в кепці та в чоботях на ліжко повалишся. Не встиг очі заплющити, — уже гудок заливається. А з похмілля робота яка? Повзаєш, як та муха осіння по шибці, а напарник тебе лає на чім світ стоїть, бо і його затримуєш. Спасибі Іванові Федоровичу, що він університет відкрити придумав.
— Директор?
— Атож. Зметикував, що в місті вчителів усяких багато — і по хімії, і по астрономії, — скликав їх до себе і говорить: «Давайте, любі, по вечорах робітничий клас учити, гроші я для вас знайду!» Сказано — зроблено. І завертілась карусель. І відтоді, як почав я той університет відвідувати, наче іншою людиною став. Вагранка гуде вдалині, а я тим часом формули пригадую, що вчитель пояснював, і міркую, що до чого, чому чавун плавиться, як із нього сталь добути і при якій саме температурі… І виходить так, що замість оцього маленького віконця дивишся на життя з величезного вікна…
— А на заняття сьогодні запізнишся, — дуже лагідно, півголосом сказала дружина.
— Я? Нічого схожого! — спохватився Лука і, підбігши до етажерки, став збирати книжки.
— Заходьте до нас запросто, — сказала Катерина, прощаючись. — А як надумаєте у море піти — старий вас на риболовлю візьме.
Я подякував хазяям хатки за угощення і сказав, що іншим разом прийду до них уже з хлопцями. Разом з Лукою ми пішли Генуезькою вулицею до проспекту.
— Кусючий мій батько, правда? Йому пальця в рот не клади. Теж до революції в ливарні, на ковкому чавуні працював.
— А чого зараз не повертається?
— Та в громадянську, як завод став, він рибалити почав. Одчайдушним рибалкою став. І одного разу, наприкінці зими, пішов він у море із своєю ватагою на підлідний лов, за красною рибою. Вітер усе з заходу дув, а потім раптом візьми та й зірвись уночі левант[5]. Лід заворушився, кришитися став, і понесло його у відкрите море. Винесло мого батька тим левантом аж на кубанську сторону. Половина ватаги загинула, а він чудом по мілководдю убрід вибрався, вважай, уже з самого кришива. А вода була холодна, пройняла вона батькові ноги до самого кісткового мозку. Зараз, як зміна погоди, батько нікуди. Добре ще — курорт близько. Дружина їздить туди та в цеберках вонючу грязь, лиманну, йому привозить. Нагріє її на плиті, посадить старого в ночви і давай його тієї гряззю лікувальною зціляти. Біль утихне, і знову батько сіті свої у баркас — і гайда в море. Чи за рибцем, чи за пузанком, чи за таранею. Риби в оцій калюжі сила-силенна! — І Лука кивнув у бік моря.
— Слухай, Луко, а хто на тому курорті лікується?
— Звідусіль люди приїздять. От, скажімо, жив би ти ще на своєму Поділлі або далі десь. Прокидаєшся вночі і чуєш — ноги ломить, хоч кричи. Бігом у поліклініку. Лікар тебе оглянув: так, мовляв, і так, найсправжнісінька гостра форма ревматизму. Ну, а страхкаса тобі путівку безплатну, і ти тут…
«Ну, гаразд, мадам»
Уже здалека було видно, що біля закладу Рогаль-Піонтковської товпиться молодь. Дехто з них ліниво лускав насіння, позираючи на тих щасливців, які без усякого вагання заходили у відчинені двері прихожої. Інші, нетерпеливіші, відступали далі, до палісадника, і, зіп’явшись навшпиньки, намагалися заглянути у високі вікна в глибину залу, звідки лунала музика, змішана з човганням ніг танцюючих.