Залишивши у касирки в картатому платті цілий полтиник, я зайшов у довгастий зал з потрісканими колонами з пап’є-маше… Зразу повіяло спекою, кисло-солодкими запахами пудри і дешевих парфумів.
Кілька пар з закам’янілими тулубами походжали то взад, то вперед посередині залу в якомусь незрозумілому танці-марші. Потім я узнав його назву: «фокстрот».
Кавалери з поважними і разом з тим без усякого виразу обличчями, то спинаючись навшпиньки і наступаючи, то відходячи на два кроки назад, кружляли по залу, водячи розморених спекою дівчат. Видно було — вони дуже пишаються з того, що можуть ходити отак, додержуючи цього одноманітного ритму і проробляючи два-три нехитрих рухи перед очима танцюристів, що відпочивали, або зівак, які отак, як і я, прийшли подивитись на це дивовижне видовище. Хазяйки танцкласу ще не було, і я нетерпляче чекав її появи.
Дивився я, як розважаються відвідувачі салону Рогаль-Піонтковської, і мимоволі пригадувались мені зовсім інші танцювальні вечори, в радпартшколі нашого міста.
Музиканти-курсанти розташовувалися там на дощаній сцені, і мідь оркестру стрясала високий мармуровий зал, перероблений в клуб з колишньої церкви жіночого єпархіального училища. Було так весело і людно, що, здавалось, незамазані ще святі радіють з цієї гучної музики і сам бог Саваоф, який стояв у сандаліях на босу ногу над лозунгом «Мир хатинам, війна палацам!», теж ладен був піти в танець разом із своїми крилатими архістратигами і пророком Мойсеєм.
Курсанти в голубих будьонівках і дівчата з передмість танцювали найсправжнісіньку бальну мазурку, і ніхто, звичайно, не звертав особливої уваги, що кавалери танцюють у залатаних чоботях із стоптаними каблуками, а на ногах у дам іноді можна було побачити прості дерев’янки.
Бистрі венгерки чергувалися з повільними і легкими вальсами — бід «Душі полка» до чудового вальсу «Дунайські хвилі». Веселі краков’яки приходили на зміну падеспаню, а вже коли лектор природознавства Бойко просив музикантів заграти його улюблену «Китайську польку» з присіданнями та іншими викрутасами, не було в клубі людини, яка б не пристроїлася до ланцюжка танцюючих.
І я ходив у той танець! І я присідав навпочіпки, а потім проносився через увесь зал, помахуючи то праворуч, то ліворуч піднятими вказівними пальцями.
Одного разу в парі зі мною опинився літній кухар Махтеїч. Він прийшов запитати у чергового по. школі, коли давати дзвоник на вечерю, а лектор Бойко втяг його в танець. Під дзвін литавр ми кружляли з Махтеїчем по залу, трохи не налітаючи на сцену, що палала від мідних труб «музикантів, і я чув, як пахне від моєї «дами» гречаною кашею, смаженими шкварками, цибулею, і майже безпомилково міг сказати, яка вечеря приготована для курсантів.
Багато потіхи і невимушених молодих веселощів було на тих, забутих уже курсантських вечорах. Дружні і невимогливі, вони надавали бадьорості. Там молодість випліскувалась через край. Там відчувався бойовий, сміливий колектив людей, які вирішили запросто відпочити і повеселитися.
«А тут що? Хіба це танці? Тупцюються ногами на одному місці, як істукани! І нікому немає ніякого діла до сусіда. І кожен думає, що він танцює краще за всіх. А танцю якраз і нема!»
І я голосно розсміявся на цю думку. Один з танцюристів — товстолиций, з гостренькими чорними вусиками — загрозливо глянув скоса у мій бік, подумав, певно, що це я з нього сміюся.
— Сусідонько, та чи це ви? Ой, який прогрес! — почулося поряд.
Обертаюся, бачу — Анжеліка. Стоїть біля мене в зелененькому платті з білими горошинками і показує в усмішці обидва ряди рівних зубів. Нічого робити, я простяг їй руку і сказав:
— Добрий вечір!
— Ви танцюєте? От не думала! Такий тишко…
— Просто подивитися прийшов, — буркнув я, оглядаючись, чи немає поблизу ще інших знайомих.
— Киньте, киньте! — посварилася на мене пальчиком Анжеліка. — Мене ви не обдурите… А ось і мадам Рогаль-Піонтковська. — Вона замінить тапера, і це чудово! — І, спинаючись навшпиньки, щоб стати помітнішою, склавши долоні ківшиком біля рота, Ліка, як у рупор, гукнула: — Глафіро Павлівно, чарльстон просимо!
Огрядна сива старуха в чорному платті, з дивовижно рум’яними щоками оглянулась на цей вигук. Її обличчя розпливлося в задоволеній і багатообіцяючій усмішці. Ні, вона абсолютно нічим не нагадувала сухорляву графиню із Заріччя! Скоріш, ця мадам була схожа на власницю м’ясної крамниці або ковбасної.
— А отой, маленький, мабуть, чоловіченько вашої мадам? — спитав я тихо Ліку, вказуючи на тапера.
— Що-бо ви! — обурилася Ліка. — Її чоловік був інженером і загинув під Уманню від випадкової кулі. Умань — це десь у ваших краях, адже так?