За нами море стало вже густо-чорне і маслянисте. Воно нечутно зітхало, відбиваючи останні рожеві бліки сонця, що заходило, і тінь від хвилеріза, що падала до портового молу.
Легко і недбало поправляючи волосся, Ліка сказала:
— Бунація!
Я знизав плечима, даючи знати, що не розумію цього слова.
— Бунація — це такий спокійний стан моря, як оце зараз. Цілковитий штиль. Більше за все я люблю море отаким.
— Мені здавалось, навпаки, що ви любите шторм. Ви тоді стрибнули з драбинки просто в розбурхане море.
— Я виросла біля моря і не можу дня прожити, щоб не купатися. Це стало моєю звичкою. Але більше за все на світі поважаю «спокій, тишу. І щоб кішка муркотала поряд… Сидіти у гойдалці і гладити тихенько кішку. А в неї в шерсті ледь-ледь потріскує електрика… Що може бути ще краще? Чудово!
Слухати таке — і не обуритися?! Я сказав:
— Та це ж міщанство! Ви ще не починали жити, а вже вас тягне до спокою.
— Ого-го! — Ліка примружилась. — Тишко починає показувати кігтики. Дуже цікаво! Я не знала, що ви такий суперечник. Мої залицяльники слухають мене звичайно без заперечень.
«Одначе яке нахабство! Хто їй дав право мене до своїх залицяльників зараховувати?»
— Ні, серйозно, Василю, грішна я: люблю посумувати наодинці, забутися від життєвої суєти, піти в царство мрій…
І Ліка несподівано заспівала м’яким, приємним голосом:
— Особливо взимку, — говорила вона далі, — коли настає та година, коли день ще не пішов і бореться з ліловими присмерками, я люблю бути сама і розмовляти з тугою… Вона виходить нечутно із-за портьєри, вся сіра-сіра, лагідна, сумовита фея з попелястим волоссям, ось такого кольору, як море зараз, і заспокоює мене…
«Казиться з жиру на батьківських харчах! От і ввижається їй всячина», — подумав я. Таких неприхованих обивательок мені ще зблизька не доводилось бачити.
— Для чого ж ви, власне кажучи, живете?
— По інерції. Жду щасливого випадку. А може, прийде хтось сильний, візьме мене за руку, і все одразу зміниться.
— А самі? Без няньки?
— Не пробувала.
— А ви спробуйте!
— Ах, набридло!
— Який же смисл коптити небо дарма? Ждати сильного когось і скиглити: «набридло», «набридло»…
Видно було, слова ці неабияк вразили Анжеліку. Знову в очах її блиснув злий вогник, як допіру, в салоні Рогаль-Піонтковської.
— А ви, добродію, для чого живете? Вас улаштовує хіба одноманітна робота в ливарні?
— Одноманітна? — обурився я. — Навпаки! Сьогодні я формую одну деталь, завтра — іншу. З-під моїх рук виходять тисячі нових деталей. Мені радісно від думки, що я працюю для самого народу, нікого не обдурюючи. Хіба це не цікаво? Я горджуся тим, що я робітник, горджуся, ви розумієте? А щодо одноманітності ви киньте! Нема нудних занять, є нудні, безнадійні люди.
— Ну гаразд! Все узнали, з усім познайомились, а далі що?
— Учитися!
— Трудно ж учитися. Не встигли пообідати і відпочити — і вже треба бігти на лекції.
— А хто за нас бігати буде? Ваша сіра фея?
— Але ж є інший вихід. Хочете, я попрошу тата, і він переведе вас на легку роботу? В конторники, скажімо?
— Навіщо мені це? Я в службовці не піду!
— Смішний ви, їй-право, Василю! Я вам добра бажаю, а ви, як їжак, упираєтесь, голки випускаєте.
— Нехай ваш Зюзя за легку роботу тримається, а я не буду.
— Чого ви такі сердиті на Зюзю? Лагідний, милий юнак…
— Юнак? Здоровий, як бугай, а до папірців прилип. Дивитися огидно!
— Чого ви такі нетерпимі до людей, Василю? Такий злюка — жах!
— А якщо ці люди не тією дорогою йдуть, так що ж — вихваляти їх треба? Як же ми будемо світ перебудовувати з такими людьми? — уже сердився я.
— Хто вас просить світ перебудовувати? Нехай лишається таким, як є!
— «Хто просить?» Ви, може, задоволені старим світом? Може, вам цар подобається чи батько Махно?
Я думав, що Анжеліка або ухилиться від прямої відповіді, або стане відкручуватись. Але вона сказала на диво спокійно:
— Мій тато і за царя гарно жив. Кейворт дуже поважав тата. Сам говорив, що такого головного інженера пошукати треба!
— А як робітники жили?
— Не цікавилась… І взагалі все це нудно… Подивіться краще, як швидко місяць зійшов! Красиво, правда ж?
Ніжне світло місяця дробилося на гладенькій воді і пересікало її від хвилеріза майже до самої коси, де вже замиготів маяк. Вода в бухті під промінням місяця сріблилась і злегенька тремтіла.
— Таку освітлену місяцем смужку називають «стежкою до щастя», — сказала Анжеліка. — Років два тому я повірила було в оцю легенду, взяла човен і поїхала по цій стежці у відкрите море. До коси добралась, а тут як зірвався норд-ост, море розхвилювалося, самій назад було ніяк не добратися! Я витягла човен на мілину, перевернула його, підстелила водоростей і так під човном одна переночувала. Ото страху натерпілась!