— Ну як не соромно: страх од вітру! Знайшли чого боятися! — І, сказавши це, я мимоволі провів собі рукою по лобі.
Ліка вловила мій рух і швидко спитала:
— А що це за шрам у вас на лобі?
— Та так, дрібниця!
— Розкажіть.:
— Подряпина від гранатного осколка.
— Від гранатного? А хто це вас?
Довелось розповісти, як одного разу, ночуючи в радгоспі на березі Дністра під ожередом обмолоченої соломи, зустрів я банду, яка йшла з Румунії.
— Ой, як усе це страшно і захоплююче! — сказала Ліка. — Але політики я не люблю. — І вона скривила губи. — Це нудно. А те, що ви зараз розповіли, дуже цікаве.
— А без політики світ не перебудуєш.
— Знову ви за своє, Василю! Такий нестерпний… Давайте поїдемо додому, а то ми полаємося остаточно.
Тільки коли ми причалювали до містків, я відчув, як стомився. Долоні боліли від весел. Біля самої хвіртки будинку я хотів було швиденько попрощатися і піти, але Анжеліка, ховаючи руки за спину, сказала:
— І не думайте навіть… Сьогодні ви повинні цілий вечір бути зі мною… Ходімо до нас. Я вас познайомлю з татом.
Батько Анжеліки сидів у великій їдальні за обіднім столом і розкладав перед собою карти. Він був так захоплений, що навіть не обернувся в наш бік.
— Татусю! У нас гість! — крикнула Анжеліка і торкнула його за плече.
Батько її обернувся. Він шпурнув на стіл колоду карт і звівся нам назустріч. Високий, кощавий, він мало не діставав маківкою до важкої люстри. Мене одразу вразили надзвичайно густі, що зрослися на переніссі, волохаті брови Андрихевича і його яструбиний ніс, гачком униз.
— З ким маю честь? — сказав він, подаючи мені зморшкувату руку.
— Василь Манджура, — відрекомендувався я.
— Це наш новий сусід, татусю. Я тобі одного разу говорила, що у Агнії Трохимівни оселилися нові квартиранти. Це один з них. Прошу любити і шанувати. Запеклий суперечник!
— Приємно зустрічати молодих людей, яким властива жадоба суперечки. Своєю культурою стародавня Греція мас завдячувати високо розвинутому мистецтву суперечок. У них народжувалось багато живих і понині істин. — І, пропонуючи мені: — Сідайте, Василю… — Інженер вказав на стілець.
— Мироновичу! — підказав я сідаючи. І зразу ж присунувся ближче до масивного столу.
— А знаєш, що у нас на вечерю сьогодні, дочко? Раки! Уяви собі, ціле відро раків мені Кузьма привіз із Олексіївни! Я вже Дашу за пивом послав.
— Тато — пристрасний ракоїд, — пояснила Ліка. — Він часто домовляється з провідниками поїздів, і ті йому з-під самого Катеринослава раків привозять.
Інженер подивився на мене дуже пильно і сказав:
— Ти розважай гостя, Ліко, а я піду варити цих звірів. — І вийшов на кухню.
— Зараз тато буде священнодійствувати! Він їх якось особливо варить: з кмином, з лавровим листом, з петрушкою. Для нього варіння раків — особливе задоволення. Навіть коли мама вдома, і то він їй не довіряє цей процес. Мама ще гостює у дядька в Гуляйполі. Як поїхала на Великдень, так і не поверталась… Хочете, я вам покажу моє гніздечко? — торохтіла Ліка.
Обізвався грибом — лізь у кіш. Зайшов у цей дім — треба підкорятися бажанням хазяйки.
Ми зайшли з Лікою в маленьку кімнату з вікнами в сад. Кімната була геть уся завішана персидськими килимами. На одному з килимів була повішена іконка богоматері, і перед нею, звисаючи на мідному угольничку, горіла лампадка гранованого червоного скла. «Ого, релігійна до того ж!» — подумав я.
Анжеліка повернула вимикач і запалила верхнє світло. В кімнаті стало дуже видно. Смуги світла, вирвавшися з двох вікон у сад, вихопили з темряви частину клумби і посипану пісочком стежку, облямовану битою черепицею.
— І оце тут ви розмовляєте з вашими феями? — спитав я усміхаючись.
— Так. Тут я звіряю свої душевні таємниці моїй добрій сірій принцесі, вивчаю гороскопи великих людей… До речі, Василю, в якому ви місяці народилися?
Не підозріваючи пастки, я сказав спокійно:
— У квітні. А що?
— У квітні? Під знаком Барана?
— Якого барана?.. — протягом сказав я, не приховуючи досади.
— Нема чого ображатися! Баран — знак перебування Сонця. Сідайте сюди і слухайте. Я прочитаю зараз вам усе, що стосується вашої особи.