— Поживемо — побачимо… — буркнув багатозначно інженер.
І дуже багато недовіри, прихованої злості, роздратування почув я в цих стриманих його словах…
Ролики
На все життя запам’яталася мені ця розмова за широким столом, осяяним м’яким світлом важкої люстри, що звисала з стелі. Наче сьогодні, я бачу перед собою зневажливий погляд інженера Андрихевича, його примружені розкосі очі, чую поблажливо-іронічний його голос. Це не був поблажливий тон людини, старшої літами, досвідченішої, яка знає в багато разів більше за свого співбесідника. Коли б це було так — я, можливо, пішов би з іншим почуттям, аніж те, яке я виніс, залишаючи пізно увечері їх будинок, зарослий плющем і запашними трояндами. Ні, зовсім інше ховалося в його зневазі до мене! Зі мною розмовляв пан, людина з того старого, відживаючого світу, про який так багато говорив нам директор фабзавучу Полевой. Інженер глумився тихо, про себе і над моєю запальністю, і над моєю щирою вірою в майбутнє. Він не кидав слів на вітер, а випускав їх з потайним умислом, скупо, обдумано. Він не викладав усі карти на стіл, щоб я не міг сказати йому просто у вічі: «Ех ти, контра і прислужник усяких експлуататорів-кейвортів, які дременули за кордон! їдь і ти до них швидше з цієї землі, з країни, в людей якої ти не віриш!»
Ні, він розмовляв дуже хитро і часом, бажаючи вивідати, що я думаю, мовби поради у мене питав. У мене! У фабзавучника, який і місяця не працював на заводі… старий, сивий головний інженер.
Уже коли я виходив з їдальні, де багряніли на блюді недоїдені раки, інженер, продовжуючи на ходу нашу розмову, запитав мене:
— Де ж, цікаво, ви будуватимете нові заводи?
— Всюди, де треба! — відповів я йому зухвало, пригадуючи слова, сказані колись у розмові зі мною секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України.
— Ех, молодий чоловіче, гарячі ви занадто, як бачу І Заводи збираєтесь будувати, а рибу ножем їсти не відучилися. З маленького починати треба. З малюсінького.
Довго перевертався я тієї ночі на колючому, жорсткому матраці, покладеному біля відчиненого вікна. Перекидався під хропіння хлопців, що давно заснули, ще до мого приходу, і згадував образливі натяки кощавого інженера і особливо цей його укол щодо ножа, яким я різав осетрину.
Як усе було просто, гарно і привітно у Луки Турунди, в його будиночку на самому березі моря! І сам Лука, і його батько, і Катерина — такі щиро гостинні, справжні люди!
Я заснув з теплим почуттям вдячності до родини Турунди і остаточно зненавидів сусідів у будинку з плющем, добре розуміючи, що в них там гніздиться оте саме старе, минуле, що хапає нас за ноги, проти чого застерігали мене не раз і Полевой, і Микита Коломієць.
А потім мені приснилось якесь чортовиння…
Наче я у фраку з фалдами, як у того тапера, танцюю чарльстон. Невтомно танцюю, дригаю руками і ногами, як отой жебрак, розбитий хворобою святого Вітта, що стояв у нас в місті під кафедральним костьолом і завжди видурював гроші. Танцюю і сам дивлюсь на себе в дзеркало і бачу, як обличчя моє змінюється. Воно стає зморшкуватим і злим і поступово обростає сивою бородою і густими бровами. А я все танцюю, танцюю і роблюсь худим, як палиця. Здоровенні червоні раки повзуть до мене звідусіль по брудному паркету і сичать на мене, розкриваючи клішні: «Хам! Хам! Репаний хам! Куди ти заліз? Із грязі та в князі? Геть звідси!» І ось тут, біля колони, з’являються зовсім іще молоді Бобир і Петрусь. Вони перешіптуються і дивляться на мене з презирством. І я чую шепіт Бобиря: «Ти бачиш, Петре? Ось він! Протанцював усе своє життя — і нічого не навчився!»
Обливаючись холодним потом, я заворушив губами, щоб сказати їм слова виправдання, але мій голос заглушило сичання. Кляті раки знову заторохтіли своє, та так голосно, що хочеться затулити вуха…
Я перевертаюся на другий бік — і прокидаюсь.
Біля мене дзвонить будильник.
Хоч у вікно дивиться ще жовтий молодик, але пора вставати. Ливарня починає працювати значно раніш, ані ж інші цехи.
«І присниться ж така нісенітниця! — думаю я і обережно переступаю через сплячих хлопців. — Треба не забути знову завести будильник, щоб і вони не проспали…»
Кому доводилося жити довго в приморських містах, той знає, що вони чудові в будь-яку пору.