Майже завжди мені вдавалось приходити в ливарню одним з перших. А сьогодні я почув біля вагранки, у напівтемряві цеху, голоси кількох робітників. Та й мій напарник уже прийшов. Під нашими машинками пломеніли хвостики плиток, які охолоджувались. Зарані підсунуті Науменком у пази під моделями, вони віддавали своє тепло остиглому за ніч бабіту.
Від солоних інженерських раків та його бархатного пива мене мучила спрага. Я напився холодної води просто з-під крана і пішов по лопати. Ми залишали їх у тайнику, під основою мартенівської печі, яку не встиг добудувати заводчик Кейворт.
Зігнувшись, зайшов я у склепистий тунель під мартенівською піччю і намацав там дві наканіфолені лопати. У темряві блиснув зеленими очима і кинувся вбік мешканець цих підземель — старий котяра. Їх жило тут кілька, здичавілих заводських котів. Вони ховалися на день і виповзали на простір ливарні лише надвечір, коли чавун остигав у формах і не було риску обпалити на окалині ніжні кошачі лапки. Чим живились вони у нашому гарячому цеху — я зрозуміти не міг. Адже пацюкам і мишам робити тут було нічого. Може, недоїдками від сніданків робітників?
Приємно ступати по м’якому пісочку цеху на світанку з двома лопатами на плечах, відчуваючи силу, бадьорість і бажання в першу-ліпшу хвилину взятися до формування!
Робітники, голоси яких я почув здалека, зібрались біля машинок Кашкета і Тиктора. Стояв там Артем Гладишев, затримався з кліщами в руках і мій Науменко.
— От наробили, биндюжники!
— Ти биндюжників не ображай! Хороший биндюжник до такої ганьби не допустить!
— І на того хлопця молодого звертати нічого. Який учитель, такий і учень!
— Йому грошей, Кашкету, похмелитися не вистачає. Кричав усе: «Давай! Давай!» От і надавався!..
Всі ці уривчасті фрази долетіли до мене ще по дорозі. Спершу я не розумів, що трапилось. Але, як тільки я глянув угору, на купу порожніх опок, все стало зрозумілим.
На одній з опок крейдою було написано: «115–605». Ця цифра відзначала підсумок попереднього дня. Після приймання литва такі написи робили на опоках бракувальники.
Виходило зараз, що лише 115 хороших деталей заформували Кашкет з Яшком. Решта пішли в брак.
Позад себе я почув важке дихання і знайомий голос:
— Радієш?
Оглянувся, бачу — Тиктор. Комір у нього розстебнутий. Чуб розтріпався.
— Я не такий себелюб, як ти, — сказав я дуже тихо. — Мені чужі невдачі радості не завдають. Шкода тільки, що стільки чавуну пішло нанівець!
— Ну гаразд, давай забирайся звідси! Соромити мене нічого. Самі з вусами!
Подивився я в злі, з кошачою прозеленню очі Яшка і зрозумів, що в нього совісті лишилося дуже небагато. І сказав йому крізь зуби:
— Продовжуєш свою шарманку, Яшко?
… Золотий час були оці передсвітанкові години у прохолоді наступаючого ранку, поки руки не стомляться і краплі поту не заблищать на запиленому лобі. Електрику погасили, і під скляний дах у цех ллється денне світло.
Робота в цей день у нас з Науменком ішла добре. За плечима з’явились три рядки опок з «ковбасками». Побачивши, що Науменко зупинився на перекур, я запитав:
— Звідки взявся такий величезний брак у них? Га, дядю Васю? Просто-таки дивно!
— Нічого дивного, — обертаючись на мій голос і ставлячи ногу на ящик із сумішшю, сказав Науменко, — Кожна машинка і модель свою душу мають, так само як людина. Одна модель — капризна, ніжного поводження вимагає, у другої вдача твердіша, і вона ніяких набивок не боїться. Все це серцем відчувати треба. До одної моделі підходь обережненько, з підогріванням та з присипочкою, розбивай її тихесенько. А іншу набивай з розмаху, і не думай нічого!
— Але ж машинки однакові?
— Та нічого подібного! Тут усе повинно бути механізоване: і набивка, і трамбування за допомогою стиснутого повітря. Так і було спочатку, як тільки ці машинки поставили. А як Радянська влада в свої руки заводи почала забирати, хазяї колишні, англійці, стали все під укіс пускати. Креслення вкрали, компресори зіпсували, частини з них або в землю заривали, або в море кидали. Ночами шастали тут з ліхтариками англійські техніки та прикажчики і свої брудні справи вершили.
— А де ж Андрихевич був? Де його очі були?