Він підійшов до «Альядосу». Натовп обходив кафе широкою дугою, засвідчуючи належну повагу. Парадний вхід до «Альядосу» був із вулиці Дев, а задній — із Манівців. Стільки років минуло, а Гартнеттові Стиляги досі збиралися тут по обіді. Він, як завжди, звернув убік, щоб зайти із заднього ходу, — він був істота ритуалів і звичок. За низькими цинковими столиками розсілися його хлопці. Вони курили, і сьорбали кавуню з крихітних білих чашечок, і заїдали сезамом чи гарбузовим насінням із блюдець з тонкої дельфтської порцеляни, і зітхали, і знічев’я гортали журнали мод. «Альядос» уже давно не належав родині Маку, її батько помер, але лишив по собі відчуття туги за старою країною, присмак saudade[5].
Логан сів за свій звичайний столик під задньою стіною довгої, погано освітленої зали. Звідти було добре видно обидві пари дверей — він обережний. Куртку він повісив на гачок на стіні за спиною. На стіні висіли побляклі світлини стародавніх футбольних команд. Вони тут ще з тих давноминулих днів, коли Боуган, бувало, вигравав на всеірландських чемпіонатах. Дівчина — найпростіша, яку тільки зумів знайти, не хотів-бо, щоб хлопці відривалися від діла, — принесла йому кавуню і блюдце насіння. Він люб’язно посміхнувся на знак подяки. Відколи зайшов Логан, Стиляги притихли. Тож він до всіх них посміхнувся. Він слав посмішку по периметру кімнати — не посмішка, а шедевр священичого благословення. Тільки ніхто на це не купився, адже Логанова посмішка мінилася нюансами. Перш ніж вона завершила коло по кав’ярні, її послання — її новини — змінилися багато разів: тут трошки повернутися, тут трошки нахилитися, залежно від того, на кого впав погляд.
Ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо того, яке хто місце займає серед Гартнеттових Стиляг.
Логан дзенькнув нігтем по чашечці — й вона приємно задзвеніла. Многотерпеливо зітхнув. Оглянув нігті — давно час підновити манікюр. На його лиці з тонкими рисами проступила лише йому властива маска байдужості. Вона мовби підкреслювала його мученицьку відданість місту, його віру.
За звичаєм, прохатарі приходили в «Альядос» по обіді, й на високих табуретах коло бару покірно чекали на свою коротку аудієнцію з Логаном. Про початок аудієнції звістувало те, що Гартнетт трошечки зводив бліду брову. Сьогодні було тихо, на нього чекало лише кілька чоловіків. Логан дав першому знак, що можна підходити, — й по вимощеній плиткою підлозі до нього рушив м’ясник Джер Рід, худий, як хорт.
Не довіряв він, Логан, худому м’ясникові.
Рідові дозволили сісти за Логанів стіл. Він вмостився на краєчку стільця і зблизька виглядав так, наче втратив спокій. Логан обережно взяв його за руку й не відпустив долоні.
— У тебе клопоти, м’яснику?
— Та не жирую, містере Гартнетте.
— Бідолашний мій.
М’ясник підвів погляд, ніби таємниця його бід крилася у закіптюженій стелі «Альядосу».
— У мене, пане… ситуація.
— Це я знаю, Джере.
— А сталося, містере Г., отаке…
— Це я знаю, Джере.
Він і далі тримав м’ясника за руку й ніжно-преніжно погладжував, не відводячи погляду від очей бідолашного мудака.
— Це ж через твою дружину, Джере. Через Ейлін. Вона з Деккі Кантіллоном заприязнилася, правда ж?
Рід скривився, тамуючи сльози. Те, що про ситуацію знали всі на світі, лише посилювало його приниження.
— Із твоїм кузенком рідним, Джере?
Рід захаркотів глибокими рваними схлипами. Логан поклав руку на кістляві м’ясникові плечі. Зауважив, як ті сіпаються й опадають зі схлипами, і відзначив, що це відчуття йому подобається.
— То от яка в мене біда, пане!
— Бідна моя дитино Тятка Суса… Ох, Деккі, Деккі, Деккі… А Деккі… він на рибному базарі працює, так же?.. Ага… Не можна торговцям рибою довіряти, Джерарде. Я так завжди казав. І тобі скажу. Це все через те, що вони днями витріщаються у ті мертві лискучі очка. Як тут розумом не поїхати?
— Я тільки на минулому тижні довідався, пане Гартнетте… відтоді ні хвилі не спав.
— Та я й сам про це довідався хіба тижнів два тому, Джерарде.
Чоловіка прошив звіриний біль. А Логан посміхнувся, коли під його рукою худе тіло стрепенулося від шоку.
5
Saudade — у португальській культурі стан ностальгійної туги, що завдяки великій португальськомовній діаспорі, передовсім у Північній і Південній Америці та Західній Європі, в другій половині XX ст. почав асоціюватися з сумом за втраченою батьківщиною чи близькими. Цьому переживанню відповідає музично-пісенний стиль фадо.