— Страшні і темні в мене думки, містере Гартнетте!
— Можу уявити, Джере. Він, мабуть, їй і так і сяк відлизує, от що я тобі скажу.
М’ясник розридався, вже не стримуючись.
— Ви так думаєте, містере Гартнетте?
— Як кішечка — блюдце від молока, я тобі скажу.
М’ясник підвівся і стиснув кістляві кулачки, але Логан ніжно всадив його назад.
— Темні в мене, курва, думки, пане! Претемні!
Логан опустив палець йому на губи й обережно дмухнув. Підніс губи до м’ясникового вуха.
— Джерарде, відклади ці думки заради мене, чуєш? Я все тобі залагоджу, Джере.
— Правда, містере Г.?
— Так, Джерарде. Я нагляну за рибником. А ти наглядай за зрадливою пиздою, раз уже з нею побрався.
Тьмяні лампи «Альядосу» освітлювали його бліду шкіру так, що під нею сірів скелет, кістяна машинерія Логана Гартнетта. Він підбадьорливо посміхнувся. У Боугані його підбадьорення немало значило.
— Тільки треба бути дуже обережним, Джере. Чуєш, що я тобі кажу?
— Чую.
— Ти подумай. Якби цього твого кузенчика спіткала якась біда, то по кого, думаєш, припхалися б жиртяї-полісейські?
— Хочете сказати, всі все знають, містере Гартнетте?
— Всі до останньої собаки, Джерарде.
— Ох, містере Гартнетте…
М’ясник схилив голову, сльози котилися щоками та крапали на цинковий столик, але Логан зловив їх усі до одної.
— То кому полісейські припечуть п’яти, га?
— Чую, що ви кажете, містере Гартнетте.
— Я про все подбаю, Джерарде. Ти мені повір. А тепер вертайся на роботу й викинь це з голови, як сильний чоловік, чуєш?
— То тяжко, містере Гартнетте.
— Знаю, що тяжко, Джерарде. Чи то пак можу собі уявити.
— Дякую, містере Г.
М’ясник підвівся йти.
— Ти, Джере, звичайно, знаєш, що я у слушну мить із тобою зв’яжуся.
— Знаю.
— Послуга за послугу, Джерарде.
— Так, містере Гартнетте, пане.
Так у тому місті вершилися долі людські. Логан Гартнетт позіхнув, і потягнувся, і розмішав у кавуні півложечки демарри. «Альядос» плив крізь неквапке пообіддя. Стиляги лінькувато обговорювали кровопролиття, курвів і нову лінійку майток. Зачісували один одного, підбирали нові проділи. Логан спершу поринув у понурі думи й зазирнув у туманні глибини своєї душі, а потім бровою сповістив іншому прохатарю про початок аудієнції. Наступний одразу зіскочив зі свого високого табурета. Це був Домінік Ґлісон, він же Здоровань Дом, редактор єдиної в місті газети — «Боуганського месника». Звісно, в тому, що «Месник» лишався єдиною міською газетою, була велика заслуга Логана Гартнетта. Гасло газети звучало як «Правда чи помста», а над ним стояв герб — двоє воронів.
У жирнозадого Дома було вічно заклопотане обличчя, а ще він завжди тихо шаркав ідучи. Ще навіть не підсівши за стіл до Цибатого, він уже завів своєї сумної пісні, ніби інтриги міського життя йому стали поперек горла. Їв Дом тільки м’ясо, і червоне обличчя це виказувало. Зі собою він приніс келишок мускату та слово від редактора для завтрашнього ранкового випуску. Він поклав примірник перед Логаном, і сів, і широким жестом вийняв шовкового носовичка з осіннього пальта з рукавами до ліктя, й витер сухий, як кістка, лоб.
— Ангіна в мене, — скорботно прохрипів він.
Логан нетерпляче відмахнувся від тексту.
— Підсумуй мені, Домініку.
Товстий газетяр нахилився вперед і натягнув на лице сиру награну гримасу.
— Я, містере Г., груддю ляжу на барикаду проти того плану провести на Бовісту трамвай.
Сьорбнув мускату і підморгнув. Пройшовся пальцями по столу до блюдця з гарбузовим насінням, але Логан широким змахом руки відштовхнув його пальці, й Дом скривився, похухав на них і натягнув гримасу ображеної невинності. Логан мимоволі посміхнувся.
— І чому ж це, Доме?
— Кажу, що от де-де, а на Горбі товстоміхів трамвая точно не треба, сер.
У «Меснику», що виходив на такому собі простолюдському арго, Бовісту завжди називали тільки так.
— Я кажу, що краще б боуганські можновладці кинули ті бабки на розвиток естакад-потяга чи на допомогу порєдним простим людям… — Здоровань Дом склав свої пухкі пальці так, ніби грав на маленькій скрипочці. — …з Північних Висоток.
— Молодець, Доме. Ми хочемо, щоби Висотки почувалися, як сир у маслі.
— Ми, звичайно, так просто кажемо, ну. Ніхто й не подумає, що Муніципалітет — це послуха, Логане. Трамвай на Бовісту?
Він щасливо стиснув м’яку долоню в кулак.
— Трамваю на Бовісту бути!
— Це добрі новини, Домініку. Нам більше не доведеться тягати свої старі кості на той паскудний пагорб.