Новинар, природно, також облаштувався в хаті на Горбі товстоміхів і стрепенувся з полегшею.
— У мене, Логане, через той горб легені — як биті пляшки від стауту.
— Ну ти й настраждався, Домініку.
— Та що ми все про мене, пане. Тут доходять до мене чутки, що скоро клешнями махатимуть, січете?
Домінік підніс свою ліву клешню й драматично нею труснув.
— Це ти так сам із собою дома робиш, Доме?
Новинар аж очі вибалушив від напускного обурення.
— Як я вам два центи кину, ви говоритимете тихіше?
Здоровань Дом розслабився на стільці і зітхнув, обвівши кафе своїми свинячими очицями. Зітханням він прямо сказав усе, що думав: що це місце його погубить.
— Я хотів вас спитати, містере Г…
— Так, Доме?
— Про ту ситуйо з К’юзаками.
— Про яку ще ситуйо з К’юзаками, Домініку?
Дом захихотів.
— Нам от що цікаво, Логане, — чи є хоч якась надія, ну… шо… все не одразу завариться?
— І кому ж це «нам», Доме?
Ґлісон обурено втупився в нього.
— Я від імені боуганського народу говорю, пане Гартнетте!
Логан схилився до нього, перейшов на довірливий шепіт.
— Це не я, Домініку, посилаю через міст юнаків, аби ті стали мучениками. Це не я під’юджую панельки.
Дом розтиснув кулаки, показав відкриті долоні. Він тихо застогнав, очі закотилися йому так, що виднілися лише білки, — то він показував, що це місто вимагає обережності, і чесну душу така обачність стомлює.
— Я, Г., знаю, що вони дрочили всі до одного, а ще носа деруть. Але ми просто кажем…
— Знов оце «ми», Доме?
— Гаразд, містере Гартнетте. Правду кажучи, я тут представляю Муніципалітет.
— Он воно що.
— Переговори Боуганського муніципалітету з ДН вийшли на критичну стадію, містере Гартнетте.
ДН, так боуганські на Дальший Народ кажуть.
— Знаю.
— ДН сього року нас до дійки не підпуска, Г.
— Наскільки я розумію, так.
— Так шо нам зараз найменше треба, шоб ото одна половина міста спробувала пожерти другу. У міста й без того репутація препаршива, Логане.
— То ти, Доме, кажеш, що Муніципалітет хоче, аби Затишшя протривало, бодай доки з ДН не видоять усе?
— Гарно сказано, містере Гартнетте.
Логан сплів свої елегантні пальці під підборіддям.
— Я — чоловік розважливий, Доме. Я б уже рясту не топтав, якби не був розважливий. Єдина наша біда в тому, що на Висотках засів псих, і в нього аж чешеться, щоб здійняти тут сраний кавардак до самого неба. А я відступити не можу.
— Я це прекрасно знаю, Логане.
— І! За містом, у Великій Пустці, взагалі маніяк блукає, і в нього свій план.
— Це ви про Ґанта Бродріка.
— Так, Домініку. То от що я тобі скажу. Якщо ви хочете, щоб Затишшя ще протрималося, то я своє зроблю, але тільки за однієї умови.
— Кажіть, пане.
— Нарий мені щось на Ґанта.
Огрядний газетяр про людське око вдав, що задумався.
— Ох, Логане… У Ґанта вашого не життя, а пісня, там, у Пустці…
— У тебе ж там є контакти, Доме.
— Так, але…
— Я вишлю своїх хлопців. Твій найкращий контакт із ними зустрінеться. І хай тільки спробують, Доме, не сказати, де саме Ґант ховається. Хай би під яким граним каменем він ховався, ми це мусимо знати.
У Дома затремтіли жижки.
— Містере Гартнетте, у боуганських пам’ять довга. Якщо Ґантові хоч волосина з голови…
— Мені треба, щоб ти на цього цабе мені все нарив, Доме. Все почув?
— Як дзвін церковний, містере Гартнетте.
— Добре. Ще справи у нас є?
Вони посміхнулись і потисли один одному руки, й газетяр пішов. Логан поліз у нагрудну кишеню куртки, вийняв червоний носовичок і витер долоні. Після того ще полузав насіння, випив кавуні й оцінив, як усіма зманіпулював. Він посміхнувся юним паничам зі Стиляг. Вони, як завжди, спостерігали за ним зі звичним шанобливим розгубленим захватом.
У той день, коли вони зможуть розуміти його з першого погляду, він їх втратить.
Рандеву у Великій Пустці
Це на наступний день було: двоє ковбоїв — один Вовчик Станнерс, другий Мудак Берк — ступило на Горішній Плай. Плай — це головний шлях через гнилизну Великої Пустки, присипана попелом стежка на дві смуги, прохідна майже за будь-якої погоди. Звідти менші стежки тягнулися в горби й униз, до верескових завулків, де в котеджах, що просідали від вогкості, втрат і смутку, жили вимучені душі. Хлопці рішуче крокували вперед під зливою, бо дощ тут нікого не дивував. Низькі хмари насувалися з Атлантики й розбивалися об горби пустківського масиву. Болото оживало, роззявляло неситу пащу, глитало дощ. Хлопці чвакали через грязюку, з відразою позираючи на багно на високих чоботях. Свіже срібло дощу вільно збігало горбами, напувало терплячі озера, насичувало також макові поля. Навіть посеред зливи з-за хмарного фронту прозирало сонце — на кілька секунд, полохке, як малеча, воно підсвічувало дощові барви. Жовтий квіт дроку в розпал літа вже вибляк у пам’яті. Від резервації пайкі — «рези», як кажуть боуганські, линула густа тиша, тиша зловісна; хлопці вважали на пайківські землі на сході. Ніхто не зна, що звідтам може прилетіти.