— А ви, пане, буває, заходите у Димопіль, та?
— Отепер, — сказав бульбожер, — ви й заговорили про те, як масло на хліб мазать.
— І що вас цікавить по той бік мосту, пане?
У Стариганя очі засяяли.
— Та мені б лизнути дурману з живота худенької курви.
Вовчик серйозно кивнув, ніби з пошани до вишуканого смаку бульбожера.
— Знайдіть нам, що просим, — і виберете собі худеньку, яку схочете. Хоч весь сезон перебирайте.
— Сезон?
— Тепла у вас буде зима, — сказав Мудак. — Завалить худенькими по саме боже-благослови, ще й на дурман-люльку лишиться, січете?
Старигань зітхнув, перед його водянистими очима постали спокусливі видива.
— Боже-боже, а скіки я намучився на маковому дурмані…
— А щойно докурите люльку, — піддразнював його далі Мудак, — вам дадуть стіки зілля, скіки в легені влізе, і ще й елю донесхочу.
— Але це — тіки якщо ви нам розвідаєте, де той окопався, — сказав Вовчик.
Бульбожер втупився в останні краплі недопитого бренді.
Покрутив келих у руках.
Допив.
Вовчик кивнув кобилці за шинквасом, аби несла ще. Вона так і зробила. Бульбожер зробив ковточок зі свіжого келиха, посмакував, делікатно повів ніздрями. Сказав:
— Отой чоловік, про якого ми говорим, то його всі шанують тут, у Пустці. У нього досі друзів багато.
— Чуємо-чуємо, голубчику.
— І такого чоловіка? Такого чоловіка, якого на сраній Пустці кожен пес знає, — такого чоловіка хочуть запопасти два психи малі зі Стиляг? Ви тіки не обижайтесь.
Вовчик примирливо підніс долоню.
— Не ображаємося, пане.
— Я от шо кажу. Якщо тут хтось хоче запопасти Ґанта Бродріка, то це нічо доброго не принесе, пойняли?
— Імені не кажіть, — сказав Вовчик.
Навідник розтер одну юдину долоню другою.
Спробував рішення на зуб.
— То що, знайдете нам срану наводку? — спитав Мудак. — Чи ми тут просто ляси точим, ну?
Старий затулив обличчя долонями. Сумовито поглянув на хлопців, і кивнув, і прикусив губу. Великим пальцем показав надвір.
— Зустрінемся під мостом за тиждень від завтрього, — сказав. — Як третю серед ночі продзвоне. І ше, хлопці, — місяця не буде.
Втрачений час: романтика
Роки проминули швидко, наче кинджал блиснув, аж ось їй уже 43. Вона щовечора блукала боуганським Новим містом, ніби справляла обряд, мовби кожен крок міг віднести її подалі від того життя, яке вона собі вибудувала. Але вона завжди поверталася додому.
На Маку були:
Шовкова шаль насиченого сливового кольору на темному, високо укладеному залакованому волоссі; трималася по-царськи, на шиї розцяцькований коштовностями нашийник, що в надвечірньому світлі тихо світиться зеленим.
За звичаєм, о цій порі боуганське зацне панство виходило на шпацір і, як належить, походжало Новим містом. Ось і Маку йде серед ніжних пань, що делікатно крокують уздовж гарненьких будинків із сірого каменю.
Шпацірний калейдоскоп:
Можна полоскотати чутливий ніс запахом таледжіо з крамнички авторських сирів, провести нігтями по сріблястих панчішках, які з самого Старого Лісбона возили (коли маршрут був відкритий), чи пригоститися блюдцем жасминового чаю та щоптою тютюнцю з запахом фенхелю з шинквасу, облицьованого гранітом з Великої Пустки.
Проте в цих пань жарів голод — голод на зухвале життя юності. У цих постарілих дівчатках кипіла кров племені з Висоток чи міцніли кістки породи з Манівців. Більшість грошей у Боугані — нові гроші, тож лише везіння вирішувало, в бовістинській хаті пані опиниться чи на Димопільському мосту.
Маку блукала Новим містом і спогадами і, як завжди на таких прогулянках, зіставляла маршрут із власною мапою втраченого часу.
Це було літо з тих, за якими починаєш ностальгувати ще до того, як вони закінчаться. Бліде знекровлене небо. Нічні грози. Кислий запах світанків. Воно принесло спокусу, і жагу, і тугу — адже все це забави літні. З манівцівських шинків долинав солодкий спів каліпсо[6]. Стиляги гризли дурман-люльки у завулку за кафе «Альядос». Із панельок на Висотках неквапом спускалися провокатори, й від них звабливо пахло озоном небезпеки.
Потасовки.
Пролита кров.
Гормон буяє.
Тоді манівцівські Стиляги виступали під стягом Ґанта Бродріка. У ті дні — вона посміхнулася спогадові — боуганські Стиляги носили підбиті цвяшками клоги на дерев’яній підошві поверх багряних шкарпеток, натягнутих до середини литки, під треніками, підрізаними по коліно, із твідовими кепками набакир, спецівку вантажників зі світловідбивальними смугами, а волосся загладжували назад — ото жевжики. Не забудьмо також про маленьку срібну люлечку для зілля на шкіряному шнурку на шиї.
6
Каліпсо — африкансько-карибський музичний стиль та культивований його прихильниками відповідний стиль одягу та зачісок, що постав на Тринідаді і Тобаго у середині XIX ст., поширився на цілий Карибський регіон до середини XX ст. і врешті здобув популярність у західних країнах.