— Ну, шо будем мутить, Логане?
Дженні була метка. Таке поколіннями плекають, Цзині — давня димопільська порода. У Димополі були й лупанарі, і травники, і фетиш-салони, і монопольки, і наколочні, й дурман-контори, й китайські ресторани. Димопіль лежав по той бік мосту від Манівців, ген за річкою Боуган: але Гартнеттові Стиляги заправляли й там. А тепер К’юзаки почали нариватися.
— Думаю, треба чимшвидше їм показати, що до чого, Дженні-солодушко.
— Бо вони все ‘дно спустяться, типу того?
— О, навіть не сумнівайся, дівчинко. Спустяться з піною на губах. То чого б не заставити їх спуститися швидше?
Вона обдумала цю тактику.
— Поки вони ше не готові піти на ми, так думаєш? Зіграти, типу, на їхній гордості? Типу: шо там, Стиляги, зарвалися? Тут або око за око, К’юзи, або у вас кишка тонка, типу того?
Логан посміхнувся.
— Ти особлива дитина, Дженні Цзинь.
Від компліменту вона насупилася.
— Красне тобі дякую, Г. К’юзаки, канєш, ващє сюда потикатися не повинні, січеш? Що нам до цих мудаків із Висоток? Чого це вони здуру надулися й губу розкатали, щоб робити вилазки у Допіль? Чого це вони вдруг такі хоробрі — от шо тре питати.
— Ти про що, Дженні?
— Я про то, шо вони слабкість, типу, чують. Думають, шо тобі зараз не до Стиляг.
— А що ж мені ще робити?
Дженні холодно поглянула на нього і зустрілася з ним очима.
— Це не мені судить, містере Гартнетте, пане.
Він усміхнувся й підвівся з лавочки. Відколи він накрив долонею пальці дівчини, в них не виникло й краплі тепла.
— Шо, думаєш підрізать ше К’юзаків? — спитала вона.
Він побіжно озирнувся на неї, і той погляд сказав усе.
— Це ти певен, Г.? Знов у Боугані, типу, зима на крові?
Посмішка сіра-пресіра, всі його сили в тій посмішці.
— Треба ж якось гаяти довгі старі ночі.
І Логан Гартнетт вирішив, що Цзинь варто тримати на оці. У місті, спраглому крові, ніколи не знати, звідки прийде загроза. Він крокував крізь сутінки Манівців. Вулиці зі старою забудовою вузькі, з прямовисними стінами з обох боків, погано освітлені, а через стрімкі скелі навколо здається, що Манівці ще й оточені мурами. Місто наше постало на крутих берегах річки Боуган, що витворюють тут каньйон. Вулиці скочуються до річки, і вона, стрімка і чорна, як болота, що її живлять, шумить унизу чи не кожного завулка, а за кілька кілометрів далі омиває останні кручі і вливається в буркотливий океан. Океан зі самого міста не видно, але озоновий дух його близькості відчувається в зірваному, ніби захриплому повітрі.
І все таке понуре, як буває тільки на заході Ірландії.
Стиляжний бос Гартнетт звернув у певний завулок, блиснув через плече поглядом, мов ножем, — не забуваймо про обережність, а тоді прослизнув у якісь двері. Він тричі натиснув на мідну кнопку дзвінка, спинився, натиснув ще двічі. Зауважив, що зверху з одвірка спускається на павутинці павук, і потішився його зваженим, керованим падінням. Щось хлопака пізно, бо ж уже жовтень, місто стоїть у сутінковому настрої. З-за дверей почулося вовтуження, хтось відсунув кришку вічка й заступив його своєю зіницею — несподівана з’ява, а тоді клацнув і відімкнувся замок, і червоні металеві двері з рипінням — хррррип! — ковзнули вбік у пазах. Треба змастити, подумав Логан, коли перед ним уже стояв Томмі-Мен. Цей куций, як редька, чоловічок із кошлатими грудьми уклонився й пошепки висловив свою повагу.
— Так і думав, що ви особисто прийдете, пане Гартнетте. Годину вже чекаю.
— Кажуть, від рутини до безумства — один крок, Томмі.
— Та шо тільки не мелють, пане Гартнетте.
Він відповів Менові блідою усмішкою, відступив убік, рішуче потягнув двері назад — хриииип! — а тоді чоловіки рушили вузьким коридором. Яскраво-червоні стіни запотіли, як на диско, і справді, колись саме диско тут і проводили, ось тільки будівлю давно вже перепрофілювали.
Дні диско в Боугані давно минули.
— Як там поживає ваша жіночка-дамочка, містере Г.?
— Дуже добре, Томмі, а чом би то їй мало бути недобре?
Посмішка в Альбіноса вмить стала напружена, і Мен злякався. І замислився.
— Та просто питаю, містере Г.
— Що ж, спасибі, що спитав, Томмі. Я передам їй твої вітання.
Його очі на мить заволокло пеленою, а тоді коридор загнувся, крутнувся й вивів їх у тьмяно освітлену нору, загуслу від тихих опівнічних голосів.
Це — ресторан «На вечерю» Томмі.
Тут, у Боугані, здибаються сильні світу сього.
Уздовж стін зали стоять лави, підбиті червоним оксамитом. На лавах сидять дебелі хлопаки з важкими щелепами, вдячні за такі півпотемки. Це — місцеві купці, охочі до лаку для волосся, міцної випивки та насичених жирів.