— Інформація надійна, Манюню. Щонайменше три клани стануть за К’юза. А в них там психів ціле стадо, ага?
— Вони за словом у кишеню не лізли, коли треба було очорнити Теба.
— Він, Манюню, ось-ось піде в наступ.
— Ти ж розумієш, я не повторюватиму, що казали про Теба. Я рота не бруднитиму.
— І що мені робити?
Манюня потягнулася до плящини «Джеймсона», яку тримала коло ліжка, й хлюпнула добрячу порцію собі в чарку. Запропонувала пляшку сину. Він покрутив головою, заплющив очі, помасував пучками пальців перенісся. Закинув ногу в черевику на ліжко. Щойно та примостилася, вона її спихнула.
— Ти на мій пледик вважай! — сказала.
Скуштувала й посмакувала віскі. У неї на щоках зайнявся рожевий рум’янець, розганяючи сіре.
— А знаєш, шо мені снилося? — зітхнула вона. — Приїжджає до мене сам Фернандо Ламас[11], верхи на коні.
— Манюню, та послухай же ти мене. Вилупок К’юзак ось-ось спуститься 98 сходинками.
— А за часів матінки моєї, за Пеґґі часів, у Боугані 16 кінотеатрів тоді було. А зараз хоч один лишився?
— Тільки один.
— І нічого там не показують, крім лярв, які облизують інших лярв.
— Манюню…
— Заткнися, я думаю.
Вона заплющила очі. За боуганськими мірками вона була немислимо стара. Вона зосереджено кліпнула.
— То К’юзаки на Манівці лізуть?
— Не на Манівці, а в Димопіль. І на Висотках галасують, і по Наливайках. Барабани, кажуть, перетягують, готуються кричалки кричать.
— Маячня північняцька!
— То шо мені робити, мам?
Вона хитнула головою, відмахуючись від його страху.
— Це для Вовчика і хлопців — як валер’янка для кота, — сказала вона.
Він кивнув.
— На це і сподіваюся. Але якщо нам людей не вистачить…
— То кого покличем, малий?
Він меланхолійно поглянув на неї.
— Більшість мостів ми попалили.
— Це ти про кого? У нас що, геть нікого не лишилося?
— Якщо я не піду в дюни, не спробую поговорити з…
— Лляний, сраний Сусе!
Стихло. Обоє пробиралися крізь мовчанку. Гартнетти ніколи не приймали похапливих, необачних рішень. Нарешті Манюня заговорила.
— А з Юлом Бріннером[12] молодим нічого не знайшов? Ще коли в нього волосся було?
— Ні, Манюню. Зате «Блукачів» знайшов, підійде?
Він підняв плівки.
— Бачу, — сказала вона.
Ці короткі вечори, проведені разом, перетворилися на непорушний ритуал. Їм у товаристві одне одного наче від душі відлягало. Вона уважно придивилася до нього, й він від цього пильного погляду трохи здригнувся — вона зрозуміла це з того, як напружилися в нього плечі. А ще з того, як він підхопив з ліжка і нервово покрутив у руках контейнери з бобінами.
— Щось дивне в тебе на душі, — сказала вона. — Це через тих задротів північняцьких?
Манюня хвильку вичекала, а тоді додала:
— А вона сама як?
Логан сяйнув блідо-жовтою посмішкою.
— Сама прекрасно.
Манюня кивнула, ніби дуже задоволена.
— Я так чула, що Ґант Бродрік — досі чоловік показний.
Він пожбурив бобіни на ліжко й підвівся, щоб іти.
— На, — сказав він, — дивися свій хлам.
Хрипко засміялася йому вслід. Нашорошила вуха, щоб почути, чи він грюкне дверима, і зареготала ще дужче, коли таки грюкнув. Так мудаку блідому і треба, нíчого було женитися з тою задрипанкою заїжджою.
Вулиця де Валери внизу бриніла під повільним наступом ночі: до неї стягувалася непогамовна енергія. Так, а жовтень добігав кінця, обсипався з наших хирлявих громадських дерев, і на Боуган насувалася Біда з великої літери «Б».
Манюня радісно завовтузилася у безкрайому ліжку.
Димопільською говіркою
Пітьма спустилася на Димопіль. Глупої ночі то не місце, а пекло, світ сумних сновидінь по той бік мосту. На худеньких вулицях старі будинки хилилися один до одного: що ж тепер вдієш? Старі будинки мовби підтримували один одного, типу так. У Димополі так: вийми одну цеглу з купи — і ціла гора обсиплеться. Того Димополя — менше милі квадратної: місцина тісна, мала, напхана напхом, повітря нема, на повні груди не вдихнеш, вночі повітря відгонить дизелем. Генератори в Димополі трудилися на славу. Так собі й запишіть: навіть як увесь Боуган западав у пітьму, в Димополі щось та й працювало.
Димопільська безумиця походжала у своєму білому ковбойському костюмі, блискітками світила, керувала небесним рухом розлючених мартинів.
Беззуба хвойда-трансвестит із намальованими бровами волала щось у небо над мостом.
11
Фернандо Ламас (1915–1982) — американський актор аргентинського походження, що з’являвся переважно в романтичних ролях («Багаті, молоді та красиві» 1951 р., «Весела вдова» 1952 р. тощо).
12
Юл Бріннер (1920–1985) — американський актор російського походження. До найвідоміших його фільмів належать мюзикл «Король і я» 1956 року, що приніс йому Оскар за найкращу чоловічу роль (театральна версія мюзиклу на той час уже принесла акторові дві нагороди «Тоні»), «Десять заповідей» 1956 року і «Чудова сімка» 1960 року.