— Пиворізи та баболюби всі до одного, — кинув Логан достатньо голосно, аби ті, хто хоче почути, почули.
По той бік зали було видно вишуканий бар із мідними ручками. Логан велично поплив по лакованому паркету туди, а Томмі-Мен кинувся, аби його випередити, й пірнув під дверцята бару, показавши свій горбик, який заробив, ревно вишуровуючи паркет. Він схопив рушник і поквапом заново витер шинквас там, де щоночі сідав Логан.
— Ти там уже рівчак вичовгав, Томмі.
Логан скинув пальто й повісив на гачок під ручкою бару. Тут усі й побачили перламутрове руків’я шкальпера з бірюзовою інкрустацією: Цибатий його зумисне заткнув за пояс так, аби, коли піджак задереться, ніж привертав увагу. Він пригладив мохер свого італьського костюма і смикнув ниточку, що вибилася. Мрійливо провів великим пальцем по гострій, як у суперзірки, вилиці.
— То що, Томмі, все, як завжди?
Отут Мен таки стрепенувся.
— Я питаю, чи ходять тут слихи, Томмі.
— А, зводи та переводи, та як завжди, містере Гартнетте.
— Так?
— Хто на кого зуб точе. Хто до кого піддобряється. Хто до чого доскакався.
Логан перехилився через шинквас і трохи знизив голос.
— А ззовні, про Велику Пустку, доходять зводи та переводи, Томмі?
Мен прекрасно знав, про що Логанові йдеться — поговір уже пішов.
— То ви, знач, чули про ті зводи та переводи?
— Це ж про які, Томмі?
— Та про такого собі… одного, якого там бачили.
— Скажи ім’я, Томмі.
— Та то пусті балаки, містере Гартнетте.
— Скажи.
— То просто ім’я, містере Гартнетте.
— Скажи, Томмі.
Мен крутнувся, оглядаючи кімнату: нерви в нього ні к чорту.
— Ґант Бродрік, — сказав він.
Логан, передразнюючи Мена, аж затремтів, як те дівчисько, а тоді затарабанив пальцями по шинквасу, вистукуючи швидку мелодію.
— Спочатку К’юзаки, тепер ще й Ґант, — промовив він. — Мабуть, у минулому житті я капітально обісрався. Як думаєш, Томе?
Томмі-Мен усміхнувся і зітхнув.
— Може, і в цьому житті, пане Г.?
— А ти в нас зухвалець, Томмі. Молодець.
Мен, наскільки зумів, прояснішав.
— Шо, жижки трясуться, сер?
— Трясуться, та не від того, Томмі.
Мен повісив на цвяшок ганчірочку, якою витирав шинквас, і свиснув, не дуже вдало симулюючи легковажність. Його обличчя відображало настрої в залі, всі течії й нюанси розмов, які вирували навколо. Для Логана він став барометром міських настроїв. Боуган розкусити не так просто. Це місце відрізане від світу й затяте, та й до того ж ми схильні до вибухів гніву й веселощів, а тому непередбачувані. Мен нервово тарабанив по паркету носаком черевика, але тримався бадьоро.
— Ну, в чому турботи будем топити, містере Гартнетте?
Логан на мить замислився. Він підвів погляд на вентилятор під стелею, що стоїчно рубав блакитний дим.
— Подай-но мені тузин тих твоїх устриць, — сказав, — і чесну мірку «Джона Джеймсона».
Мен схвально кивнув і взявся за роботу.
— Жити треба на повну, містере Гартнетте.
— Точно, Томмі. Інакше яка різниця між нами й худобою на полях?
Повернення Ґанта
Цей зухвалий, обурений скрип — це боуганський естакад-потяг на останньому повороті на вулицю де Валери[1]. Естакад-потяг біг зміїним вигином вулиці, і його вікна по дорозі до центру блимали тьмяним жовтим світлом. Основний відтинок дороги був безлюдний, стояла тиха ніч, ані вітерець не шелесне. Тихо було й у вагоні, де сидів Ґант. Через ряд від нього сиділи дві слізливі повійниці — десь із півночі, з по-кошачому вигнутими вилицями, а попереду — пияцюга в замацаному комбінезоні Муніципалітету. Перед світанком, наприкінці дороги, в естакад-потязі йому завжди ставало сумно, і це не змінилося. Транспорт скреготав, ніби з нього душу виймали. Коли сидиш сам самотою, поринувши в поетичні думи, то тебе цей скрегіт точно доконає. А ми в Боугані таким часто зловживаємо — ніхто не вміє так плекати поетичні думи, як ми.
Ґант витер чоло тильним боком широкої долоні. Чогось його раптом кинуло в піт. У потязі було жарко — під лавами двигтіли, як імбецили, застарілі обігрівачі, — й наплив тепла приніс також наплив почуттів: Ґанту випав гарячий сезон. Присмак украденої юності став у горлі, як напад нудоти, і в естакад-потязі на блідому світанку Ґант тремтів. Але потяг мчав повз знайомі вулиці, й на зміну болісним спогадам зненацька прийшла радість — він повернувся! На вустах у Ґанта засяяла посмішка захвату. Він втягнув липке повітря й прислухався до повійниць.
1
Еймон де Валера (1882–1975) — ірландський республіканський політичний діяч XX століття, один із творців незалежної Ірландії, прем’єр-міністр у 1957–1959 роках, президент у 1959–1973 роках. У нинішній Ірландії його іменем зазвичай названа одна з центральних вулиць кожного міста.