— Кажеш…
Ґант відштовхнувся від стінки складу і скерував свої мешти у глиб манівцівської ночі.
— Кажу, що робота в мене є, Бенні.
Озирнувся з недоброю посмішечкою.
— Ви, містере Менніоне, пане, не хвилюйтеся — мені є чим зайнятися… план я складаю, січете?
Від самої думки про план Старигань посміхнувся — безумне місто Боуган завжди було нещадне до планів.
— Хочеш мене насмішити, Ґ.? То, давай, розкажи мені про цей свій план.
Дивився йому услід:
Дебелий чолов’яга звертає у манівцівський завулок. Ноги розчепірює, як старий пияцюга… але так статечно розвів плечі, як тільки на природі вміють. Проте навіть такий хитрун і сміливець, як Ґант, не зумів змусити Боуган скоритися своїм бажанням, і Старигань розумів, що невблаганно наближається пітьма.
Сум тягнувся з річки, як вітерець, і грів йому обличчя.
А тоді він мимоволі почав виклацувати пальцями ритм, бо гуркіт м’ясних возів був прекрасною перкусією до мерехтіння мелодії каліпсо, що долинала з вулиці де Валери.
Зграйка хлопчаків, що набивалися у Стиляги — років по чотирнадцять, гормон бушує, вусики-пушок, очі самогубців, хрипка бравада у надтріснутих голосах, — вихиляли стегнами в ритм каліпсо перед забігайлівкою, виписували в повітрі кола носаками, передавали косячок — всі восьмеро присмоктувалися — і не зводили сором’язливих поглядів з кафе «Альядос» далі по вулиці.
Перед цими дверима можна було побачити Вовчика Станнерса, чи Мудака Берка з його любкою-німчуркою Ангеліною, чи — ото вже радість — смертоносну дівчину Цзинь із «Го Пі».
Саме ці легендарні імена були на вустах боуганської молоді, коли весна 54-го вступила у свої права.
Ця волога ніч опанувала хлопцями, й погань підступом увійшла їм у кров, і вони затягнули давню мелодію, у яку вплели приспів у стилі ду-воп, добре допасований до бітів каліпсо, — і співали вони хрипко й солодко, а на юних обличчях проступав загрозливий спокій.
Так, і пісня линула до бабусьок, що розвішували прання по манівцівських дахах, і ті завмирали на мент, сумно посміхалися й собі хрипко заводили:
— …під ногами… почина кришиться… наша любов живиться вічно… цемент і глина…
Дух змін линув у квітневім повітрі з піснею, віяв у глиб Манівців, і прадавні завулки оживали з настанням сезону.
Пси висовували писки з під’їздів панельок у теплу ніч.
На стоїчних громадських деревах по манівцівських площах проступав дивний, повитий димом квіт, що мінився з сірого, як море, до чорного, як сажа, і його одразу пристосовували на обереги від усіх можливих бід.
А за містом море після хижої весни вщухло й тепер м’яко-м’якесенько торкалося своїх струн, і його ритм тихо пульсував під шкірою в боуганського люду.
Ночі на Манівцях лищали темними чарами.
Ґант перетнув Манівці, звернув у певний завулок і зайшов у наливайку, де давали грог. У її тінях попередньо домовився зустрітися з недоумком Мудаком Берком, який тепер підступно скулився над пляшкою стауту «Расслер».
Боком вмостився поруч.
Зміряв малого поглядом.
— То шо, подумав про те, що я тобі казав, хлопче?
Мудак кивнув.
— Ми разом далеко зайдемо, — сказав Ґант, — якщо тобі є що мені сказати.
А тоді рікою попливла юдина розповідь Мудака Берка:
— Цибатий — він на пристань пізно приходить, вечорами, це вже, значицця, як дванадцяту проб’є, він приповзає до притики, отоді він ходе Манівцями, і то сам ходе, січете? А потім, тіпа, до «У Томмі» може піти — ви ж чули про той вечірній заклад, пане? Я вам мапу намалюю. А як він у гуморі, то волоче свої кості через міст, заходить у «Го Пі», це Цзинів заклад, може там люльку поцмулити, бо Цибатий задурманився, відколи його зизоока жона втекла, а Цзині славляться тим, що дурман у них першокласний, але ви й так, мабуть, чули про дівчину з Цзинів, Дженні, — таку косооку дівку, як на мене, несповна розуму? Та ще й корєша мого, Вовчика, з розуму звела, а це не в його дусі, ні, пане, це, курча, геть не в його дусі, і як я це бачу, Ґанте, то зі Стилягами манівцівськими відбувається от що — себто от що з ними скоро відбудеться, якщо все піде так, як я думаю…
От тобі на, — подумав Ґант, — та малого не заткнути.
Тягар
Квітневого ранку Логан Гартнетт брів колією, яку протоптав через камінь своєї одної-єдиної думки:
Де вона зараз спить?
Під шкірою Логана проступала тінь його болячки. Відколи Маку пішла, ще взимку, він усвідомив справжній засяг хвороби. Маку пішла, щойно він вирішив її випробувати — може, він так усе й задумував. Може, він хотів, аби його найтемніші фантазії збулися.