Ось тільки де ж вона спить?
Він перейшов Допільський міст і вийшов на боуганську набережну. Він прокинувся з дурмановим похміллям, і від вереску мартинів, ричання з бійні та брязкоту м’ясних возів нудота тільки посилювалася. Він звернув на вулицю де Валери: крутанина вуличного життя, розмиті, позеленілі від розфокусованості обличчя. Рушив до «Гербового» готелю. Люди на вулиці досі опускали погляд, коли він проходив, але тепер до страху домішувалася запитальна нотка. Ревнощі його підкосили.
За ним лежала гарячкова ніч дурману і напівсну над каварнею «Го Пі Цзинь Оу-Кей». На бовістинські кручі він більше не лазив — не міг знести тих давніх самотніх стін. Просто відправляв зрідка Дженні принести йому ще одягу.
На Логані:
Блідо-зелений приталений костюм із тонкої бавовни, помаранчеві гівнодави з випнутими носаками, срібляста сорочка з відкритим гофрованим коміром, багряний шарф-краватка, вишукана хвороблива блідість. Волосся цього сезону він зачісував назад і відпустив трохи довше, так що воно безжурно спускалося нижче коміра піджака. А ще — триденна щетина.
На думку самого Цибатого, страждання, як на те, додало йому виснаженої краси. Був він пронизливий і прекрасний, як розбите серце.
Він сплюнув зелений слиз у канаву — люлька позначилася на легенях. У нього перед очима зринали картинки з рейтингом XXX — Маку в слинявому забутті з процесією уявних юних коханців, — і він упивався ними, як кінчик язика упивається флюсом.
У горлі пече пустка.
Де ж вона спить?
Він пройшов крізь теплий кофеїновий запах і помережану пилом тишу присмеркового фойє готелю, свідомий, звісно, того, що зі старого замшевого дивана за ним стежить муніципальний шпиг. Ті тільки й чекали, що на його падіння. Шпиг захоплено зиркнув на нього з-за підозріло піднятого «Месника», і Логан тонкими губами послав йолопові повітряний поцілунок.
Він вознісся — чуєте, як понуро реве та стогне предковічний ліфт на обшарпаному мотуззі? Логан слухав, як сповільнюється й витягується його мрійливе рипіння, — і вийшов у коридор, і постукав, як домовлено, у номер без цифри на дверях.
— Ану заходь сюди, мавпо ти довготелеса!
Манюня сиділа на ліжку для молодят, зіперта на добрий десяток подушок. Судячи з усього, вона вже добряче заправилася: на щоках вигравав дивний багряний рум’янець. Коли їй було шістдесят, Логан боявся, що цей рум’янець звістує неминуче наближення смерті. Нещодавно їй виповнилося дев’яносто. Логан сів біля її ліжка, й вона дивилася на нього, і витримала його погляд, і нетерпляче надула щоки.
— Оця от остання ніч, яку я пережила? — випалила вона. — Собаці шолудивому такого не побажаєш.
— Недобра ніч, Манюню?
Вона трагічно закотила очі.
— Я цілу ніч була між сном і явою, знаєш, як то, коли ні туди ні сюди? Сни, майже як живі. О четвертій ранку я була певна, що Юл Бріннер розлігся на моєму ліжку й намагається до мене дотягнутися грайливими ручками. І такий весь, як коли в нього ще було волосся.
Логан нетерпляче підвівся — він це все сто разів чув, — підійшов до оксамитових завіс, трошечки посунув їх, переступив на п’ятках, переніс вагу з ноги на ногу й визирнув на дахи манівцівських завулків.
Може, вона десь у глибині Манівців? У цьому місті сяк-так вистачить місця загубитися.
— Не так усе й солодко виглядає отам далі, — сказав він.
— А далі глип — і з’являється батько твій. У всій красі. Бубир сраний! От кого мені перед баньками не вистачало, так це того лизоблюда. А він ще сидить так високо, ондо на тій стіні над вимикачем, і виграє на трубі. Такий десь заввишки, як щур на задніх лапах. Отакі сни! Я аж очі, тіпа, витріщила.
— Мене витискають, — сказав Логан. — Піщані пайкі мають великі плани на Димопіль. А ще північняки сплять і мріють про помсту.
— Ти, звісно, не забувай, у нього і дудка співала, у старого твого.
— Я його навіть не бачив, — сказав Логан. — І, звісно, кожен сопливий недомірок у Стилягах, який щойно шкелп роздобув, а яйця має розміром з арахісину, пнеться в дамки.
— Ну, тобі ж уже під п’ятдесят, нє? — сказала вона. — А тоді в мене таке відчуття з’явилося, і це вже, мабуть, десь пів шостої? Таке відчуття, наче мене болото засмоктує. Це мене! Серед Пустки-Хуюстки! Мокрий торф глитає! Мене, а я ж місто Боуган не полишала ще зі втраченого часу. Тятку Сусе! Лог, скільки жовтих місяців зійшло, відколи я ту Пустку й бачила? Востаннє то, мабуть, було, як ти там загубився.