Самітник змалку, він у дитинстві блукав уздовж Плаю, обходив резу й села на хребті, завулки, ферми з привидами і проваленими дахами. Уявіть його серед очеретяних полів, десятирічного: бліде лице над розбуялим золотом очеретів підставлене потоку сонця, й очерети повільно коливаються на вітрі.
— Я не зумів знайти Маку, — сказав він. — Навіть звісточки від неї немає.
— Вона не в Дополі ничкується, нє?
Малим у Пустці він слухав розмови старих біля багать у резі і по шинках, і вивчав, як вони тримаються, як вони поводяться. У школі такого не вчать.
— Якщо я її не знайду, то не знаю навіть, як жити.
Манюня стисла кулак і слабко прикусила кісточки.
Щоб мати терпіння.
— Сьома, значить, надходить, — сказала вона. — Надворі світає, мартини жебонять, ранній поїзд відбиває ритм. І я знову вийшла з себе.
Логан скривився вибляклому ранковому небу над Манівцями.
— Не знаю, що й робити, Манюню.
— Для початку зав’язуй зі сраною люлькою, — сказала вона. — Виходжу я, значить, із себе, випливаю з оцього-от вікна, перед яким ти стоїш, такий весь кислий і невеселий. Дахи бачу. Бачу, як розкочегарюється ранок. Бачу допільські натовпи, бачу костюмчики на бульварі зі своїми чашечками кавуні та з відстовбурченими мізинчиками, бачу жінок із Висоток, що розводять багаття у колах. І бачу спосіб усе це розрулити, січеш?
Він повернувся до неї й усміхнувся. Манюня часто бачила новий курс у видіннях. Він знов сів на стілець біля ліжка, метнув кості, акуратно закинув ногу на ногу. Він — не наймужніший чоловік на світі. Він нахилився вперед. Зважив підборіддя на підставленій чашечкою долоні.
— Паняй, відьмо стара, — сказав він.
Вона витягнулася й ляснула його по коліну, і було в тому щось грайливе, а він грайливо ж ляснув її по руці. Проте ці ляскання й ляпаси — вони обоє це розуміли — мали глибший сенс і більшу вагу: вони втішалися від доторку.
Кіноспілка боуганської історії та старожитностей
Нечасто до мене заходять миловиді жінки. Більшість моїх клієнтів — чоловіки. Жінки краще вміють стримувати почуття. А чоловік щойно перевалить за певний вік, як йому всього стає забагато. І тоді вже як не крути, а мусить сягнути по химери юності, по місто, яким воно колись було.
У мене маленький заклад на Манівцях. Стоїть він у глухому завулку, по один бік злиденний галантерейник, у якого сантиметр трясеться в руках, а по другий — гриль (запах підгорілої курячої шкірки здіймається з десятої ранку). Вітрина в мого магазину скляна, але скло сіре, закіптюжене, непрозоре, а на дверях — маленька біла табличка «Історія та старожитності» виведена золотим чорнилом. Реклама мені не потрібна.
Того квітневого ранку дзвіночок на дверях сповістив про появу клієнта, і я, зітхнувши, вийшов із-за завіси, очікуючи традиційних благань традиційного пана з сумними очима й опущеними кутиками вуст.
Отже, цілком природно, що мені на мить перехопило дух, коли натомість з’явилася гарна пані. Висока зеленоока іберійка, одне око трохи косить — але це якимось дивом лише додає їй краси. Вона розтулила рот, і я схилив голову, терпляче чекаючи, та от вона завагалася.
На ній:
На плечі елегантно накинута легка весняна шовкова шаль фісташково-зеленого кольору, кофтина в тонку смужку з вирізом, лосини-капрі, що підкреслювали зріст, і черевики з відкритими носами на дерев’яній платформі, що прекрасно подовжували кісточки.
Я одразу запримітив — від моєї уваги мало що вислизає — на правій кісточці маленьке татуювання: боуганський кинджал.
— Як це працює? — спитала вона.
Я тільки кивнув, усміхнувся, підніс дошку, що закривала вхід за прилавок, і жестом (сподіваюся, загадковим, як у священика) запросив її зайти.
Вона зайшла, і я розсунув завіси, і я провів її в задню кімнату. У кімнаті завжди стоїть срібляста слюдяниста темрява; там тільки полотно екрана, зручне крісло, а збоку — прохід до моєї будки кіномеханіка.
— У який час? — спитав я. — Згрубша.
Вона сіла у крісло, зняла шаль, так що її голі плечі срібно зблиснули у напівтемряві, схрестила ноги й назвала еру, за якою тужить.
А тоді — тривожно:
— Ви ж можете?
Я кивнув.
— Відео сягають 30-х.
Я делікатно відступив у будку кіномеханіка, перебрав контейнери з плівками. Я переніс на плівки те, що вдалося порятувати з вуличних камер. Тихо погукав з-за дверей:
— Вулиця де Валери? Манівці?
— Дев, — сказала вона. — Може, десь поблизу «Альядосу»?
— Де вона переходить у Манівці, — тужливо прошепотів я.
Я вибрав свою улюблену антологію, дуже милий запис. Там був зміїний вигин вулиці Дев у блиску й тисняві втраченого часу, вночі, з активним вуличним рухом, тоді такий ще був, — о, білошинні машини з відкритим верхом, о, товсті вуличні співаки, о, допільські денді, — і натовпи юрмилися перед наливайками, вечірки наречених і дружок, то був інший світ, сліпуче освітлений.