Звичайно, я показую німе кіно, тому біля проектора тримаю програвач і для супроводу ставлю стару платівку на 78 обертів. Я обрав повільний запис каліпсо, що його солодкий сум, як мені здавалося, дуже пасував до сцен.
Я делікатно позирав крізь двері на пані, що дивилася на екран. Вона сиділа, мов зачарована.
Я бачив цей запис уже тисячі разів, але він мене щоразу заворожував — мене причарувала крутанина й постава завсідників вулиці Дев. У Боугані змінилося все, крім людей, а люди не змінилися й не зміняться ніколи:
Як вони вихиляють стегнами.
Цей зверхній вигин шиї.
Ця войовничість.
Вид із п'ятдесятки
Давнє боуганське прислів’я:
Мудрість починається з того, що розживаєшся дахом над головою.
Ґант, звичайно, знав, що як ти народився на резі й до сивини в бороді від цієї напасті не вилікувався, то потім тяги до мандрів позбутися не легше, ніж власної тіні, але варто бодай спробувати. У зимові місяці Велика Пустка стала для нього затяжка, засамотня. Ґантові здавалося, наче він знову забуває, хто він такий, — у тріщини життя наповзала давня пітьма. Тому він тихцем винайняв кімнату на Манівцях. Просто щоб подихати містом і подивитися, як воно буде. Кімната була на горищі панельки, метрів, може, зо п’ять завдовжки, три завширшки, дах похилий. Там стояло вузьке ліжко й умивальник, а покручений від вологи старий паркет рипів і виспівував під ногами. Героїчне ліжко — прим’яте кубло безсоння, умивальник — щоб сцяти. З віконця в даху відкривався вид на Манівці: гори і провалля, злидні й розкоші, крива каліграфія боуганського неба, мертві стовпи і мертві дроти, напівмертві птахи з наляканими очима, дивний темний квіт, що обплів хисткі зигзаги пожежних виходів, і глибокі зелені провалля завулків. Ґантові здавалося, що він ширяє високо над світом, і від провалля внизу перехоплювало дух.
Він виклав усе Дженні — Дженні не зрадила.
Він виклав усе Вовчику — Вовчик не зрадив.
Він виклав усе Мудаку — і Мудак сказав, а мені, тіпа, шо за це буде?
Від тупості малого Ґант тільки головою хитнув. Він сподівався, що до цієї пори вже облишить це місце. Вийде на Плай, рушить на схід не озираючись, ні разу не озирнувшись.
Це помилка, малий, — озиратися.
Надворі вперто тягнувся день, вперто тягнувся світ. Войовничо репетували мартини — мммвааарк! — а з Манівців здіймалися ранкові звуки. Шумів критий ринок. Бабуськи крутилися і щебетали. Хтось вигукував ціни на овочі, хтось торгувався кам’яним голосом. Старі на приступках настроювали заводні транзистори на радіо «Вільний Боуган», де завжди стояли старі-добрі часи. Давні любовні пісні й повільний ритм каліпсо пробуджували в пам’яті танцювальні кроки, досі закарбовані в кістках, і він зі сміхом випробовував їх на покрученому паркеті.
Уривки пісні ятрили душу. Вулиці внизу пробуджували спогади. Все поверталося, кожен поцілунок, кожна рана. Деталі були близько-близько, галюцинаторні, гарячі, як кров.
Вони були разом лише три тижні. Він досі шкірою пам’ятав ніч, коли вона від нього пішла. Він міг оживити все у пам’яті. Барви самотньої вулиці тієї ночі; нудота від поразки. Він знав, де вона, з ким вона. Він знову і знову проживав кожну мить. Він усе чітко бачив. Факти ясні:
Їй вісімнадцять, Логан крутіший.
Там, у кімнаті на горищі, Ґант знову повернувся в ту мить і прожив її з завзяттям юності. Сучка дурна. У сліпучому сяйві весни він усе бачив чітко. Тепер він боявся, що повернувся мститися не лише Логанові, а й Маку. Він хотів, щоб вона в нього знову закохалася, щоб вона завагалася, щоб її світ похитнувся. Але в найдовшу ніч зими він на Бовісті побачив, що Маку вже відомстив час.
Він втупився в дахи.
Сране дурне місто.
Тепер він дивився, як блукає внизу квітневим ранком молодь. Заїжджих розпізнати легко: понаїхали, очі сяють, хочуть пригод. За давньою традицією, вони прибували до міста Боуган навесні — привозили свої шкелпи, свої дурман-люльки, свої мрії. Гляньте, як вони тренуються ходити — правильно поводять стегнами, правильно розслабляють плечі, правильно ковзають ступнями: не можна заявитися в глиб Манівців, ходячи, як погонич корів. Він посміхнувся, хоча в глибині душі знав, що й сам іще тільки вчиться ходити як треба. Досі вчиться жити у своїй шкурі. А йому-бо п’ятдесят! Бідолашний Ґ., невротичний Бродрік, це смішно й ганебно — так ніколи й не постаріти.