— І чого ж ви, містере Гартнетте, знову тут?
Логан подарував товстому полісейському найтоншу зі своїх посмішок.
— Здається, у вас може бути дехто, потрібний мені.
Цибатий розігрував останній план Манюні. Ціль: негайна пацифікація північняків. Коли надходила вогка весна, північняки ставали неспокійні, ятрили давні рани, плекали старі обрáзи. Треба негайно щось робити.
— Затримали ми її, — підтвердив полісейський, — ось тільки на Висотках це небезпечні ігри, розумієте? Не варт чіпати малих К’юзаків.
Логан, скривившись, передав полісейському згорток купюр. Жиртяй посміхнувся, взяв гроші, підніс до свого свинячого рила й понюхав, а тоді вийшов з-за столу.
— Роботу, звичайно, проробив сам містер Рід, майстер-м’ясник, — повідомив він. — Сказав передати вам, що тепер ви квити.
— Хай би що це значило, — відказав Логан.
Полісейський пожовклими від нікотину пальцями зняв зі стіни ключі. Розмахував ними, крокуючи вогким коридором, де тхнуло сечею. Прожектори гуділи над головою, кліпали, оживали, знову згасали. У коридорі виспівували давні привиди. А Логан, ідучи за товстим полісейським, заплющив очі — ще не оговтався від дурману з «Го Пі» — і слухав вереск давно мертвих феніїв[21], що всотався у стіни. Привидів тут не бракувало. Були на Манівцях такі окультні частоти, які чули тільки пси та Альбінос.
Він дійшов за товстим полісейським до камер у глибині відділку.
Полісейський запхав ключ у замок камери, той клацнув і відімкнувся, полісейський натиснув на вмикач у коридорі, й коли вони зайшли, тьмяна лампочка освітила юну дівчину на солом’яному матрасі. Полісейський підморгнув Логанові, наблизився і присів біля дівчини. Схопив її за зап’ястки й повернув долонями догори, щоб показати Логанові майстерно вирізані свіжі мітки:
Пару стигмат у формі конюшини.
Логан із болем кивнув — хвора стара курва його мати; викривлена логіка її безумства не вкладалася в голові навіть йому. Полісейський підвівся і з гиготінням вийшов із камери.
Дівчина підвела на нього погляд. Очі в неї, як і в усіх північняцьких дівок, були тверді, але переляку в голосі приховати не вдалося. Вона сказала:
— Я все зроблю, що повелиш, Альбіносе…
Логан сів навпочіпки, щоб його погляд був на рівні очей дівчини, й підбадьорливо кивнув.
— Знаю, солоденька. Ти славно на мене попрацюєш.
Вона мимоволі розплакалася.
— Тихо, мила, — сказав він. — Сподіваюся, той товстий мудак-полісейський не дозволяв собі всякої сваволі… Боляче було, дитино? У м’ясника?
Вона опустила погляд на долоні і знизала плечима, їй років дванадцять, не більше, чистий північняцький гарт, а все одно приголомшена його близькістю. У Боугані варто раз заробити репутацію — й далі репутація працює на тебе.
— Нам треба, щоб усе вдалося, Мала К’юз, — сказав він. — Ти зникла три дні і три ночі тому, тямиш?
— Точно.
— Тебе вабила Велика Пустка, — вів далі він. — Тебе тягнуло на болотяні рівнини. Щось вивело тебе на Високий Плай — зірка в небі, яскрава-преяскрава зоря. А потім на пригорі… знаєш, що таке пригора, Мала К’юз?
— Нє.
— Такий пагорб невисокий, — зітхнув Логан. — І там, на цій пригорі, ти серед ночі натрапила на дику козу. Ти знаєш, що таке дика коза?
Він повернув свою руку долонею догори й показав на внутрішній стороні зап’ястка тонке татуювання у формі козиних рогів — символу Стиляг із Манівців.
— Все я знаю, Альбіносе.
— І коза до тебе заговорила, Мала К’юз. Але коли вона говорила, ти чула слова Тятка Суса, січеш?
У Малої К’юз розширилися очі.
— Сус набув подоби кози, Альбіносе?
Логан шанобливо схилив голову.
— Так і є, дитино. І тепер Його Одвічна Ласка лишила на тобі мітку. Розумієш?
Роззявивши рота й вилупивши очі, вона показала йому фальшиві стигмати. Мала Логанові вже подобалася.
— А тепер слухай уважно, — сказав він, — бо Тят-ко Сус переказав тобі особливе послання для твого народу.
— І яке ж, Альбіносе?
Він схилився і щось їй прошепотів, і послання було почуте. Він також дав їй знати, що станеться, якщо вона не дотримається інструкцій. Тоді встав і вивів дівчину з камери. Товстий полісейський прихилився до стіни коридору й усміхнувся, як доброзичливий дядько. Вказав на задній вихід у дальньому кінці коридору. Логан провів дівчину туди, поцілував складені пучки пальців і легко-легко торкнувся її щоки. Тоді провів пучками по павутинці світлого волосся в неї на руці — доторк електризував, він заплющив очі; він поринув у молодість, він поринув у життя, він поринув у чуттєву пам’ять Маку замолоду. Очі засльозилися, серце стиснулося. Горлянка благала про дурман-люльку. Він відпустив дівчину на присмеркові вулиці. Йому здалося, що вони знайшли спільну мову. Він повернувся в коридор. Товстий полісейський вишкірив зуби і сказав:
21
Фенії — члени Ірландського революційного та Феніанського братств, які боролися за незалежність Ірландії у другій половині XIX — на початку XX ст.