— То що, явлення Суса пройшло, як належить, пане Г.?
— Тятко Сус повертається з турне.
Він знову вийшов у вечірні тіні Манівців. Так собі мізкувала хитра Манюня: забобонність народу з Висоток треба плекати й використовувати. Бредучи у присмерку Манівцями, Цибатий захоплювався її кмітливістю.
Манівці — це мозок міста, і він слухав, як пульсують його артерії-завулки.
На нього кинувся пітбуль за парканом-решіткою.
Він сикнув на пса.
Той загавкав так, що аж сипнули зорі.
Всі наші вчорашні дні
Здоровань Дом Ґлісон, тілистий нишпорка від новин, і Бальтазар Мері Ґраймз, фотограф-горбань, зайшли в боуганські Манівці в офіційних справах «Месника». Стояв присмерк того самого спекотного квітневого дня — небо над дахами було кольору манго, — і Дом тяжко дихав, поспішаючи за своїм клацальником по карколомному плетиву поворотів і завулків.
— Та пожалій же ти мене, Бальте, я тебе прошу! Я вже не юнак!
— Вам 38, містере Ґлісоне.
Темними площами йшли вони і глибинами паскудних прадавніх лабіринтів, аж доки врешті не вийшли до певної панельки в тіні критого ринку. Дом вийняв з кишеньки для годинника у своїй гірчичній жилетці клапоть паперу, де хтось нашкрябав адресу, й показав Бальтазарові, а горбань повернувся від адреси до будинку і знову до адреси, і перевірив втретє — для певності, а тоді кивнув.
— Точняк, містере Ґлісоне.
Дом зібрався, кілька разів глибоко вдихнув і штовхнув важкі двері.
— Муки Суса на хресті, — проказав він. — Серце аж горлом лізе.
Бальтазар знизав плечима й понуро потягнув свою допотопну лейку за двері, випередив боса й першим ступив на сходи.
— Він знає, що ми прийдемо, — сказав він. — Ходімо.
Вони піднялися одним прольотом давніх кам’яних сходів, а тоді піднялися знову, звертаючи після кожного відтинка, і знову піднялися, і будинок був тихий, як мрець, тривога стояла намацальна, Здоровань Дом почувався, будьмо відверті, не мужиком, нижня губа в нього тремтіла, як у маленького, але він усе одно збирався виконати свою роботу. Ще б пак, коли чекає така винагорода.
«Всі наші вчорашні дні» — найпопулярніша й найпрестижніша колонка у «Боуганському меснику», і то з великим відривом. Писав її сам Домінік, стилем ясним і меланхолійним. Були у ній переважно спогади і байки про втрачений боуганський час. Виходила вона — 27 дюймів дев’ятим кеглем на три колонки — у вечірньому випуску в четвер, і черга на нього шикувалася від дверей редакції й аж до Нового міста. Дом навіть не сумнівався, що цього тижня колонка збере рекордну аудиторію.
— Я от що думаю, містере Ґлісоне, — засапався на підйомі Бальт. — Чого це він раптом погодився дати інтерв’ю?
Дом на мить спинився перепочити на повороті. Посміхнувся, спітнів.
— Старигань його причарував. А ми що робимо, Бальте? Ми намагаємося заговорити зуби місту, щоби воно не пожерло себе живцем.
— А самому йому з того шо буде?
Дом знизав плечима і знову рушив нагору.
— Ну, це дасть певній партії знати, шо він повернувся, нє? І шо він не боїться показати зуби.
А тоді на майданчику на самісінькій горі сходів з’явився Ґант Бродрік. Йому довелося трошки нагнутися під низькою стелею. Він байдужо подивився на парочку, що дерлася до нього, й лінивим жестом показав на двері мансарди за собою, а тоді повернувся і зайшов.
— Хай над нами зласкавляться, — прошепотів Дом, деручись останнім прольотом сходів. — А він могутньо скроєний, так, Бальте?
Бальтазар похмуро кивнув.
— Силач такий, — погодився він.
Вони зайшли в мансарду, обставлену по-спартанськи. Ґант сидів на ліжку і спокійно дивився на них, розминаючи одну кремезну руку другою. Дом підняв капелюха у привітанні.
— Містере Ґанте…
— Можна просто «Ґант», — сказав Ґант. — Просто Ґант, гаразд?
— Так, пане. Ґанте… пане.
Ґант спостерігав за горбанем, доки той готував свою лейку і кріпив спалах. Тоді перевів погляд на віконце у похилому даху мансарди і сказав:
— Гарне таке руде світло світить. Спалаху, може, ще й не треба, тямиш?
Бальтазар придивився до вечірнього світла й кивнув.
— Може, й так, Ґанте…
— Гарно буде, — сказав Ґант. — А ти не встидайся, можеш підходити прям упритул.