Ґант, як експерт, повернув свою квадратну щелепу проти рудого світла, що лилося у вікно. Навколо нього атмосферно витанцьовували пилинки. Горбань присів дуже близько й обрав такий кадр зі старим покидьком, щоб той поетично нависав, і Ґ. дав створити зі своїх рис пронизливий, темний, непізнаваний образ.
Заклацав, задзижчав моторчик старої лейки:
Прекрасний кадр… персик… для портфоліо… ч-б, мужність і велич, гнані минулим.
Тим часом Дом Ґлісон вмостився на єдиному стільці в мансарді, нервово лизнув кінчик олівця й перегорнув сторінку записника на спіралі. Спочатку голос від нервів трохи зривався:
— Містере Ґанте… Ґанте… Минуло… багато разів сходив самотній місяць, відколи ви востаннє приволокли свої кості в місто Боуган, пане. Тож мені цікаво…
— Невже 25 років — це такий довгий час? — спитав Ґант.
— Ну, це ж не сьогодні й не вчора, пане.
— Ні, — мило усміхнувся Ґант, — не сьогодні й не вчора.
Вони довго говорили про втрачений боуганський час. Довго говорили про любов до нього, яка знову привела Ґанта у цей білий світ. Поговорили про тих, хто відійшов, і про їхні привиди, які досі лишилися й донині ширяють над містом (чи, може, нипають болотистими рівнинами). Дому Ґлісонові здалося, що Ґант говорить гарно, але щось приховує, і минуло трохи часу, перш ніж він набрався зухвальства поставити нахабне запитання.
— Мабуть, багатьом цікаво, Ґанте… ну… пане, про ці останні, тіпа, 25 років… де ви на біса були, Ґ.?
В останніх променях пригаслого вечірнього світла Ґант хитро усміхнувся товстому газетяреві та його посіпаці-горбаневі, що всівся, схрестивши ноги, на підлозі, і сказав:
— По той бік.
Тицьнув великим пальцем на схід.
— За водами.
Ґант зізнався, що багато років у розпачі блукав безрадісними болотами Англії. Працював у темних містах півночі на всіх, кому стачало грошей заплатити за шкелпування. Постарішав. Посумнішав. Поправився. На пам’ять про це суворе ремесло лишилися шрами. Якийсь час працював на річковому флоті…
— Які багато боуганських емігрантів до вас, пане, — докинув Ґлісон.
На Тайні працював, на Мерсі, на Клайді. Цілу нещадну нескінченність вдивлявся у димний вітер, що завжди віє над цими мертвими річками. Бачив Віганські бунти 36-го, бачив сходження Бортвіка з Маклсфілду, бачив криваві останні дні Гамберсайдівських Стиляг Д’Альтона.
Бальт Ґраймз тихо присвиснув.
— Ото була бійня!
Він розповідав, як довгими ночами блукав завулками чужинських міст. Гаяв години в диявольському тумані. Ґант пройшов кожну вулицю кожного міста, але то були не його вулиці, а коли вулиці не твої, то й снів на них не бачиш. Він зізнався, що забагато бачив. Визнав, що на деякий час знайшов спокій в обіймах Тятка С.
— Це з багатьма трапляється, коли вони перепливають воду, — ласкаво сказав Здоровань Дом.
— Я зрікся кинджалів, — сказав Ґант і посміхнувся, відганяючи пітьму, що наповзала в мансарду.
Розповів, що якийсь час проповідував Слово в Західному Мідленді. Знайшов собі парафію з хитунів, падунів і крикунів. Проповідував проти жорстокості. Проповідував проти хіті. Проповідував проти брехні. О так, він стояв на ящику від пива у трагічному Вулвергемптоні зі сльозами на очах і волав про Тяткову любов.
— З міцною горлянкою, — сказав Здоровань Дом, — легше почати проповідницьке ремесло.
— Але і в цьому ремеслі я надовго не затримався, — реготнув Ґант.
— Справді?
— Хвойд юних лапав, от мене з Бірмінгема й витурили.
За вікном манівцівські дахи поринали в нічну темінь, як привиди, а в Ґанті осідали гіркі спогади. Смак Маку в юності розпалив у ньому непогамовну спрагу на дівчат того віку. І це — ще найменший її злочин проти нього.
— Я вчепився у велике колесо життя, а воно все вертілося й вертілося, — розповідав Ґант, а Здоровань Дом поквапцем записував.
— І що далі минуле відступало, то чіткіше воно проступало перед очима в моїй пам’яті, — сказав Ґант.
Та нам філософ трапився, подумав собі горбань Ґраймз.
— Втрачений час вабив мене назад, — сказав Ґант.
— Ви не боїтеся у ньому застрягнути? — блиснув розумом Здоровань Дом.
— Ага, — погодився Ґант, — надто там солодко.
Здоровань Д. думає: заголовок —
У ВТРАЧЕНОМУ ЧАСІ НАДТО СОЛОДКО,
ЩОБ ЗАТРИМУВАТИСЯ
На вуличках під ними закипало масне життя, вгору здіймався запах смутку; чоловіки стихали, слухали.
— Так, настали тут зміни, — зітхнув Дом.