Ґант поквапом озирнувся через плече — інтуїції треба довіряти — і побачив, що муніципальник з потяга сів йому на хвіст і явно протверезів. Отже, його вже засікли. Ґант дорікнув собі за те, що так повівся. От свята невинність! Хоча те, що за ним ходять назирці, трохи навіть полегшує ситуацію. Це свідчить: його ім’я ще щось та й значить. Він спинився й перепочив, зіпершись на стінку генделика. Муніципальник теж зупинився й почав невимушено розглядати брудні листівки.
Щоби скинути хвоста, Ґант зайшов у хвойдарню, де його оповив коронний допільський запах — предковічна суміш мазі від висипів і дурману з Великої Пустки, копійчаний запах.
Він заплатив таксу вишкіреній курвомадамі, і піднявся до ничок нагорі, і там на рогожі кінчив разок із північнячкою — чи то пак прикінчив час.
— Тобі самотньо? — спитала вона.
— Так самотньо, шо готовий собі мізки видерти, — сказав він, а вона засміялася й підкурила йому косячину. — А ти в нас ше та штучка? — спитав, глибоко затягуючись.
— Хочеш іще прокинути?
Коли знову вийшов на вулицю, муніципальника ніде не було видно, й Ґант рушив до Го Пі. Місто сяяло в новому ранковому світлі, овид мрів у серпанку, але Ґант знав, що наша ціль і наше прокляття — це те, що лежить далі, поза цим усім.
Далі тяглася Велика Пустка.
Шлюб
Правили Гартнетти з готичної хати на Бовісті — ребристих і неоковирних старих руїн, вишкірених кутами й димарями. Вузькі високі вікна дивилися з осудом, дах поріс плющем, добре допасована цегла у блакиті пізнього жовтневого ранку відливала медвяним. Вона стояла в ряду бундючних старих хат на зеленому бульварі над бовістинськими кручами. Боуганські достойники будували свої бовістинські резиденції тилом до міста, хоча гроші, на яких стояли будинки, вицідили саме з його вулиць, але Логан Гартнетт із дружиною народилися на Манівцях і на даху, у тіні димарів розбили садочок — із видом на улоговину міста, ніби на знак ностальгії. Там вони проводили силу часу.
Погляньте на них у ранковому світлі — такі елегантні, такі бездітні.
Логан сидів за кованим столиком. На ньому були високі шнуровані черевики кольору бичої крові, зумисне м’яті димно-сірі шкари й тонкі шкіряні підтяжки на світло-синій сорочці. У приватному житті він схильний до сумнівів. Він грів руки об чашку чаю й дивився на дружину.
— Вештаєшся містом, дівчино?
— А ти чого питаєш?
— Питаю, та й усе, Маку.
— А ти хочеш, щоб я тобі, блін, за кожну хвилину звітувалася?
Маку — скорочено від Іммакулата, і у позирку краєм її ока жарить іберійське полум’я. Її батько, португалець із рибальського судна, кинув якір у боуганськім білім світі. Побрався з манівцівською, але Маку — смаглява, тонка, з граційною поставою — несе в собі його спадковий смуток. Одне її око завжди наполовину повернуте назустріч іншому, але виглядає привабливо.
— Я просто питаю, чи ти буваєш у місті.
— А як же не бувати.
— Із ким бачишся у місті?
Ранок був прохолодний, тож вона вдягла приталену безрукавку з лисячого хутра. Вона поралася з секатором коло трояндових кущів, що вилися на стіні. Питання проігнорувала. Іноді їй хотілося заколоти вже саму думку про нього. Просто поміж лопаток — солодкий укус боуганського шкелпа на вісім дюймів. Але він такий хитрий, що йому завжди вдавалося її власкавити.
Від різкого, кислуватого трав’яного присмаку чаю він скривився. Вона підійшла до столу й налила чашку і собі. Вона давала чаю настоятися, доки не стане брунатний, як старі черевики.
— Це кропива, — пояснила вона.
— Здивуй мене, — сказав він. — А на кавуню тут можна й не сподіватися?
— Це корисно для нирок.
— Радий це чути.
Судячи з вигляду, він сьогодні очей не склепив, але нічого нового в цьому нема. Задрімає на годину чи дві, не більше — і знову прислухається до міста. Через чорні мішки під очима він здавався виснаженим, але це, на його думку, тільки підкреслювало його змарнілу елегантність. Маку мала що про це сказати, але не перечила Логанові.
— Мені й самому скоро час рушати, — промовив.
— А то там без тебе каша не звариться.
Боуган простягався внизу, тихий, як завжди в цю пору. У жовтні бували такі сумирні дні, коли на місто бодай на мить спускалася подоба спокою. Закалатали церковні дзвони, які не розбили, а, навпаки, підкреслили сонну атмосферу ранку.