— Я чула, що зайти в «Го Пі» ти зайдеш, тіки, тіпа, не далі кафе. А щоб далі піти, нагору, то вже треба мати зв’язки — ну, там, тіпа, дурман-салони, й сама Дженні…
— Кажуть, вона там Цибатому насипає, січете?
— Він у неї з руки їсть, тіпа.
— А з другої — Ґант.
— А ще Вовчик…
— Кажуть, у неї добрий тузин, як не тринадцять зарубок на шкелпі, січете, і це тіки ті, про кого ми знаєм.
— Вона шостого розміру, не більше.
— І найкрутіші вилиці на весь Боуган, та…
— А знаєте, шо ще?
— Шо, дівчино?
— Танцює вона — просто мега, бля.
Спадкоємність
Старигань Менніон зважився піднятися в номер на горішньому поверсі «Боуганського гербового» готелю. Він завмер у ногах ліжка для молодят. Виструнчився. Капелюха тримав у руках. Йому вистачило внутрішнього стержня — але ледве-ледве, — щоб витримати погляд Манюні. Вона піднесла до губ чарку нерозбавленого «Джона Джеймсона».
— Ти, мабуть, знаєш, що в нього дах поїхав? — спитала вона.
— Мадам…
— Аж шифер пошурхотів, — уточнила вона.
Старигань сумовито скривив губи і знизав плечима — не йому судити про психологічний стан Цибатого.
— Як про мене, то це все через ту мандрьоху, з якою він оженився, — вела далі вона. — Він через неї казна-що собі понавигадував. Тепер Манівців йому мало. На Бовісту йому треба випертися, наче він протестант якийсь. Та в тому маєтку сраному хоч із балки вішайся. Я ж нічого не кажу…
Вона спинилася, сьорбнула «Джеймсона».
— Я ж нічого не кажу, але Іммаку-срана-лата — виблядок прибережних покидьків, які щойно з рибальського човна сцяного вилізли, правду кажу? А її курва-матінка — взагалі не з того краю Манівців, правда ж? Від неї за кілометр тхнуло тими багаттями сраними.
Старигань зітхнув.
— Шлюб навіть за кращих часів — гра непроста, — сказав він.
Якусь мить вона мовчки дивилася на нього. Відзначила, що її погляд він витримав. Полоскотала верхню губу кінчиком язика.
— А тепер, значить, вона кудись завіялася, а він розвалився на кушетці у тих косооких, ссе дурман-люльку, ніби завтра не настане ніколи, а Стиляги гасають, як щур задристаний, коли йому нору підпалили.
Старигань спробував її заспокоїти:
— Рід Гартнеттів досі править Боуганом, пані.
— Ага-ага, це поки що.
Вона жалібно розсміялася, захрипіла, зблідла. Сказала:
— Бачу, ти Ґанта в газету зісватав?
— Я намагався відволікти місто, Манюню.
— Від чого, Менніоне?
— Від недоброго.
— Ну, щасти тобі. Що там із нашим трамваєм?
— Правду кажучи, схоже на те, що Народи вже не хочуть ділитися…
— І кого це дивує, га? Ми наче з цепу зірвалися! А ти ж знаєш, що буде далі, га? Далі буде королівський заміс за «Альядос», і всі довбні зі Стиляг боротимуться за право написати своє ім’я на ручці. Я, Стариганю, на своїм віку таке не раз бачила. Вони будуть виривати патли й видушувати очі відціля й аж до Різдва. А доки вони чубитимуться, якийсь малий засранець із Висоток чи підстилка піщаних пайкі з дюн зайде в місто і все порішає. Чи якісь із тих диких дівок із моїх власних грьобаних Манівців.
— Я все збирався попросити Дженні…
— Останні чутки чув, Стариганю? Вона тих дівок під’юджує!
— Тільки цього нам не вистачало.
— І не кажи! Я роблю все, щоби втримати срану косооку курву в руках.
— Я чув, то ви близькі.
Попри різкі слова, Манюня чуло усміхнулася, і Старигань побачив у її очах любов. Він занепокоївся, які наслідки це матиме для міста.
— У нас із Дженні як, — сказала вона. — Ніколи не знаю, чи то мені її удочерити, чи то видлубати їй косі очі двадцятисантиметровим кинджалом.
— Вона сила, — визнав Старигань.
Манюня реготнула, закашлялася.
— Вона мій погляд витримує, січеш? Ніколи очі не відводить. Глиба.
— Я теж витримую ваш погляд, Манюню.
— Ага, тільки в тебе одні понти.
Найбільше його зачепило, як вона при тому посміхнулася. Старигань здригнувся. Те, що він одразу взяв себе в руки, свідчило про його досвід.
Він знав, що про таке питати не годиться, але не стримався:
— То на кого поставите, Манюню? Якщо Логан своє відслужив…
Манюня знову скривилася від сміху — так вона йому все й розкаже! Сміх був, як тортури, але вона оговталася, налила ще віскі, закурила ще одну цигарку і сказала:
— Я ті от шо скажу, Стариганю. Я ночі недосипаю. Але тіки шо, я тобі дам знати, січеш?