На прирічному бульварі
Зверніть наліво від станції «Жовтий дім» — зараз так мало хто робить — і вискочите на довгу покручену дорогу, відому як Прирічний бульвар. Він тягнеться уздовж річки Боуган аж за останні міські кручі, доки русло не розливається безкраїм гирлом. Миршаві морські птахи ширяють над порожніми тротуарами, а повітря там таке примарне і дивне, що туди майже ніхто не ходить. Там усі відчувають приголомшливе дежавю. Щось скручується в душі і жбурляє назад, у внутрішній втрачений час, якого ніколи не віднайти. Відчуття жаскувате до млості, душа йде у п’яти. Вибиває з колії. Повисаєш, неприкаяний, у повітрі. Трапляються різні вихиляси. А Логан Гартнетт, раб люльки і розбитого серця, того одурманеного квітня почав майже щодня вчащати туди.
Він сходив ту місцину вздовж і впоперек, живлячись її химерами. Затуманеними очима стежив за летом примарних поморників. Тихо щось мугикав. І блідими губами віщував лихо.
Одного квітневого вечора Альбінос знову вийшов на Прирічний, але не сам. Сівши на стовпчик і підставивши обличчя гарячому вітру з річки, він люб’язно підняв очі на дуже схвильованого Мудака Берка.
Мудак звісив кінцівки з дротяного паркана, що оточував тут річку Боуган, і приплюснув уявну комаху на шиї.
Логан дивився на нього з чулою усмішкою.
— Зауважуєш відчуття, Мудаче?
— Це місце, містере Г., воно як…
— Шо, несе, Мудаче?
У Мудака голос затремтів, як у маленького:
— Не скажу, шо мені заєбісь, містере Г., якшо можна з вами по чесноку.
Мудак із надією зиркнув на центр Боугана — його дахи велично височіли неподалік, — але Цибатий сумно похитав головою: назад нема вороття.
— А сам ти сюди не ходиш, Мудаче?
Він говорив з хлопцем ласкавим стишеним голосом, ніби заколисував, але в Мудака все одно мурашки хребтом бігли.
— Ні, містере Гартнетте.
Логан рішуче кивнув, ніби кращої стратегії юнак і уявити собі не міг.
— То розкажи мені про Вовчика та Дженні, — попросив він.
У недоумка Берка аж щелепа відвисла.
— А мені ж звідки про них знати, Г.?
— Вони нерозлийвода, Мудаче?
— Ну, В-вовчик так думає.
— Піймала вона його на гачок? Я так і думав. А що Дженні?
Мудак вдав, наче йому байдуже.
— А я знаю, містере Г.? Ну, вона, тіпа, його підманює, але…
Мудак розгубив слова, закотив очі. Логан дозволив паузі затягнутися ще на кілька секунд — цікаво було подивитися, куди це місце заведе хлопця. За спиною в Мудака Берка було типове для західної Ірландії готичне дитинство, і саме його паволоку — його власний болісний втрачений час — Логан побачив у тих зелених очах. Туди його послало. Побачені жахи, заподіяні ним жахи. Від лоскотів минулого не втечеш, бо минуле всюдисуще, як сверблячка попід шкірою.
— Вертайся до мене, Мудаче.
— Думаєте, Сусик з’їсть мене на десерт, Г.?
— Цить, хлопче, вертайся-но сюди — Сусик тебе любить.
Мудак Берк гойднувся на дротяному паркані, пошаркав ногами. Переніс вагу з лівої ноги на праву, й навпаки. Логан підняв руку, щоб його спинити.
— Що думаєш про ситуацію з Вовчиком, Мудаче?
— Яку ситуацію, містере Гартнетте?
Логан радісно посміхнувся, ніби це щойно спало йому на думку.
— Як думаєш, нам варто його прикінчити?
У кутиках губ в Альбіноса виднілися висохлі краплі слини, й вони тріскалися, коли він говорив.
— Але ж, Г., Вовчик у Стилягах — найкр…
— Ви досі друзі?
Комірець в Альбіноса м’ятий, штани теж непрасовані.
— До чого тут дружба? Просто не бачу, що він такого наробив.
— Вірність — дуже важливий ресурс, Мудаче Берку.
— Не подобається мені тут, містере Г.
Альбінос, завжди блідий, як мрець, став аж зеленавий, кольору плісняви.
— О, це прирічкове відчуття мені знайоме, хлопче. Різне зринає в пам’яті, правда ж?
Він, Мудак, різко сковтнув слину — кисличка жаху сповзла вниз горлом, а потім піднялася знову.
— Ходімо назад, Г.
— А Дженні що? Варто нам прикінчити Дженні Цзинь, Мудаче?
— Мене так вчили, що не треба переходити дорогу китайозам, містере Гартнетте.
— Мудро вчили, дитино, — за нормальних обставин. Але з того, що я зараз чую про Дженні Цзинь…
Він повільно похитав головою.
— У неї ж є певні плани, Мудаче?
— Я про це нічого не знаю, Г.
— Правда? Он воно що.
Логан підвівся зі стовпчика, підійшов до хлопця й поглянув на нього задурманеними очима. Поклав руку хлопцеві на потилицю, притягнув його ближче. Прихилився лоб до лоба. Сказав:
— Давай я тобі дещо скажу, Мудаче. Оце от усе…