Він зробив круговий жест долонею, обводячи цілий світ, як він є.
— …Оце все дуже швидко від тебе піде, чуєш? Ти слави зажив, Мудаче Берку. Яйки в тебе є, копійки якісь відклав, мабуть, навіть дівок траплялося достатньо безклепких, щоб віддатися тобі в руки. Псина в тебе мила, Ангеліна. Я розумію, Мудаче. Все я розумію. Тобі здається, що твоє життя ніколи гаразд не почнеться — а насправді воно весь цей час мчить мимо тебе. Це вже не ігри. Тобі скільки, вісімнадцять?
Тут він, Мудак, зрозумів, що неминуче наближається, і в його голосі звучала приреченість.
— Сімнадцять мені, містере Г.
— Прекрасний вік, Мудаче. Тобі здається, наче житимеш вічно… А я тобі скажу: ні, не житимеш.
Логан склав губи трубочкою і довго, рівно видихнув, ніби вітер зашумів у кронах дерев, — просто хлопцеві в лице.
Видих повис смердючою хмаркою: Мудак відчув запах люльки, і «Го Пі», і гнúлі старого покидька, яким сам він ніколи не стане.
Логан сказав:
— Поглянь на мене, Мудаче. Поглянь на мене, милий. Я не можу сказати, наче мені не щастило. Стиляги чверть століття ходили піді мною. Мене шість разів підрізáли — а я досі п’ю це отруйне повітря. Думаєш, це випадковість?
Він посміхнувся, і в його світло-голубих очах відбилися барви води і неба.
— Ти думав, Мудаче, я відійду від справ? Думав, я цмулитиму ром, давитимуся мускатом, жирітиму?
У хлопця аж губи посіріли від недоброго передчуття. Він знову відчув подих Цибатого на обличчі, а його холодну руку — на горлі.
— Чому ти це зробив, Мудаче?
На те він і боуганець: обличчя хлопця затопив не страх, а сором.
— Містере Г., я не хотів…
— Ти здав Ґантові все, що мав, Мудаче.
— Г., я вас прошу.
— Я знаю, що ти йому розповів, Мудаче.
— Не треба цього робити, Г., прошу…
На Мудака спустилося дивне сяйво: любов і близькість, яких у нього в житті не так багато й було, огорнули його востаннє, щоб дати відвагу на шлях попереду.
— Я це знаю, бо мені сам Ґант розповів, Мудаче.
Повітря над річкою вилизував вітер з Атлантики, що мчав від гирла й ніс зі собою жах усіх своїх привидів. А Боуган тягнув свою ношу гальки, камінців і помиїв, п’яно крутив їх при дні, ніби ланцюг волочив.
Логан повільно увігнав кинджал хлопцеві в живіт. Посіпав з боку на бік легким акуратним рухом, і ніжно притримав хлопця, коли в того голова схилилася вперед, і щось йому прошепотів.
Відступив на крок і вправним рухом висмикнув кинджал, так що життєво важливі органи вилізли назовні, а сам придержав хлопця.
Він, Логан, відчув тоді щось дивне, таку наче легкість, і ледь їй не піддався.
Він різко вдихнув і затримав подих.
Знову прихилився чолом до чола хлопця, що помирав, і завмер на мить, і попросив пробачення.
Тоді зробив крок назад і лишив рештки Мудака Берка осідати — як рукавицю-маріонетку, що стала непотрібною, — а сам граційно відійшов. Підняв із землі палицю і пролитою кров’ю виписав на стежці перед тілом слово «Юда» — сягнистим, нервовим, дитячим почерком.
Тоді переліз паркан і спустився крутими кам’яними сходинками, висіченими в березі.
Манірно підняв вказівним і великим пальцями штанину й занурив хорватський черевик у воду, щоб змити бруд.
Дивився, як ясно-червоне змішується з брудно-бурою болотяною водою і швидко розчиняється у величезній масі ріки.
Дилема Маку
А тоді на Манівцях настала ніч.
Маку йшла завулками й нарешті вийшла до невеликої занедбаної площі, трохи посиділа на кованій лавочці. На дерев’яній спинці вишкрябано імена мертвих коханців. Навколо буяв, пахнув, гнив нестримний ріст. Гнила чорна трава костриця, стінами будинків дерлася обшарпана акаліфа, з дахів досі спускалися хворобливі пахощі клематису — надгробні пелюстки. Вульгарно пульсувала пізня весна, а боуганський білий світ дерся на вершину року й підступав дедалі ближче до прірви.
Від пульсування квітня в неї боліло горло.
Інколи, у кращі дні, вони без слів розуміли відчуття один одного. Якби в них народилася дитина, місто, звісно, затрепетало б, а шлюб здобув би пробивну силу. Але дитини не було, і цей простір заповнили його ревнощі.
Він повертався в маєток на Бовісті темної глупої ночі й питав:
Ти з дому виходила?
А що робила?
Що сьогодні робила?
Куди сьогодні ходила?
Кого сьогодні бачила, Маку?
Кого сьогодні бачила?
Ти з дому виходила?
Куди ходила?
Кого сьогодні бачила, Маку?
Від того він дитинів. Почав її замикати. Вона сказала, що піде, якщо він знову її замкне, і він на якийсь час переставав, але від того шаленів іще більше, не міг заснути вночі.