Ось тому тієї весни, про яку оце мова, склалося так, що майже здичавілі північняцькі хвойди посходилися до центру міста й почали вештатись Манівцями, де прибивалися до банд диких дівчат, яких звела докупи відданість дівчині-вбивці Цзинь, і їхні вигуки солідарності лунали над містом. Так Північ і Манівці об’єдналися — що, безперечно, позначиться на прийдешньому літі.
Я чую їх із задньої кімнати Кіноспілки боуганської історії та старожитностей — засидівся допізна, п’ю прекрасне португальське вино просто з пляшки, і, повірте на слово, як завжди, усе старанно записую.
А поза криками, як завжди, чути, як у ріці б’ється чорний пульс Великої Пустки.
А ще послухайте, мої друзі, мої хвойди, мої довірливі діти:
Нічого доброго від цієї річки не віє.
Логанів лист до Маку
Маку, мені так тебе не вистачає. Особливо цієї ночі. Я метаюся в напівзабутті без тебе. Ніби ти зникла багато років тому. Я вже навіть не чую твого голосу. Заплющивши очі, я тебе уявляю, але не чую. Кажу ж, Маку, без тебе я — майже не людина. Я не можу жити без тебе на Бовісті. Я весь час про тебе думаю. Мені соромно за те, як я тебе ревнував. Що я можу сказати: кохання до тебе повільно зводило мене з глузду. Тепер, коли я лишився сам, я чітко це бачу. Я попросив Ґанта зробити все, що він вважатиме за потрібне. Я попросив його випробувати тебе — і знав, що він не зупиниться. Будь ласка, не звинувачуй його, Маку. Це я затіяв гру, а він просто скористався нагодою. Тепер мені жаль цього чоловіка, який звікував вік самотою. У мене на таке не вистачило б сили. Вибач, Маку. Це страшно, але мої ігри довели, що ти вірна. Я так хочу, щоб ти вернулася. Пам’ятаєш, як ми, ще молоді, прогулювалися якось увечері Манівцями і знайшли пляшку мускату, саме годящої температури, що мовби чекала нас на приступці? Навколо нікого, хто б побачив. Тільки ти, я і Манівці, Маку, й ми випили те вино. Благаю, пробач. Знаю, тепер це видається неможливим. Знаю, тобі потрібен час. Тобі потрібні місяці, аби зрозуміти, який у мені горів біль. Але я знаю, що любов до мене досі живе в тобі. Якщо ти хочеш, щоб я покинув Стиляг, я так і зроблю. Листа доставить містер Менніон — де ти, Маку? Інколи мені здається, наче я відчуваю на Манівцях твою присутність. Листа у відповідь я не чекаю. Я просто прошу: подумай про роки попереду. Поодинці ми — ніщо. Якщо ти вирішиш повернутися й подарувати мені життя, Маку, зустрінься зі мною в кафе «Альядос». Опівночі, о 12-й. У ніч Серпневого ярмарку.
Логан
Пізній вечір «У Томмі»
Переддень травня, ресторан «У Томмі», де подають вечерю. Томмі-Мен врубив вентилятори при стелі на повну потужність, і вони гудуть крізь ніч — є в них щось стоїчне, як у місцевих старих дядьків, захриплих від емфіземи. Томмі обвів кімнату поглядом і прочитав холодний переляк у кожному боуганському купці, на кожному боуганському обличчі. Нерви у всіх ні к чорту, і солодкий звабливий голос дівчини-співачки, що линув від сцени в кутку, тільки посилював напругу.
— І доки сходить жовтий місяць…
Вона співала повільні блюзові пісні — давні любовні пісні втраченого часу, — ліниво приклацуючи пальцями в такт мелодії, що зароджувалася у ній, пучки її пальців розкривалися і спочивали при акордах на лискучій, срібній, розцяцькованій блискітками сукні. На прадавніх барабанах сидів самотній старий із сонними очима, із залакованим догори волоссям. Вона співала у правильному, старанно модульованому боуганському стилі каліпсо — ми до такого ставимося серйозно, — співала гарно, із придихом, а що вже була красуня!
— Доки плине ця чорна ріка…
Але навіть ця краля не розрадила товстомордих купців по диванчиках. Вони тремтіли й ледве доносили кухлі до губів. Їхні погляди були прикуті до двох чоловіків, що сиділи на високих табуретах у дальньому кінці шинквасу. Один був широкоплечий і кремезний, другий — високий і стрункий.
Погляньмо-но ще раз:
Це Логан Гартнетт і Ґант Бродрік.
Вони сиділи, схилившись один до одного, і про щось перешіптувалися. Дівочий спів вплітався в їхній хрипкий шепіт.
— Доки сяють зорі, доки зростає наша здвоєна любов…
Томмі-Мен заходився колоти п'ятикілограмову брилу льоду на кришку для відерець, у яких охолоджував пляшки. Час від часу налякано зиркаючи на чоловіків за шинквасом, він, Томмі, ледь не відкраяв собі кілька пальців. Гартнетт підняв руку, замовляючи ще одну пляшку мускату, і Томмі поквапцем її приніс. Поки він мостив пляшку у відерце з грудками криги біля них, чоловіки мовчали. Обоє замріяно йому посміхнулися.