— Містере Гартнетте, — сказав Томмі. — Містере Бродріку.
Томмі не вистачило відваги затриматися, тож він метнувся назад, до протилежного кутка шинквасу. Співачка й далі клацала пальцями, доки барабанщик стругав високий тонкий ритм. Товстуни по диванчиках нервово розхитувалися. Температура не падала нижче тридцяти навіть після півночі, місто було на нервах.
Обоє, і Логан Гартнетт, і Ґант Бродрік, опустили руки на шинквас, обоє дивилися просто перед себе, обоє повільно крутили склянки, стиснувши їх пучками пальців, — кожен несвідомо наслідував іншого.
Тоді Ґант підніс свій келих і відпив мускату.
— Сране сніданкове вино, — пирхнув він.
— То замов «Джеймсона».
— Я зарікся пити віскі.
Як маленький, подумав Логан, як вередливий малюк.
— Що, для здоров’я погано, Ґ.?
Ґант стенув плечима, допив з келиха мускат, налив іще. Простягнув Логанові пляшку, підвів брову; Логан знічено накрив келих долонею. Як стара панна, подумав Ґант.
— Як стара панна, — сказав він.
— Не бурчи, Мартіне, — сказав Логан.
Співачка взяла низьку ноту й дотримала, доки та не згасла; на тонкій шийці виступили сині вени, але вона дала ноті померти, а тоді спустилася зі сцени перепочити, старанно піднявши трохи при стегнах срібну сукню, щоб не спіткнутися.
Відвідувачі були такі стурбовані, що майже не аплодували. Домінік Ґлісон, огрядний газетяр, запхав собі в пельку устрицю з мушлі, але майже не зауважив морського смаку, так його непокоїли переговори Гартнетта з Бродріком. М’ясисте обличчя Здорованя Дома розгублено кривилося, і його розгубленість поділяв Едмунд «Хапко» Леніган, старосвітський допільський курвовод, що сидів через два столики від газетяра. Ед із кислою міною сьорбав маленькими ковточками мускат, притиснувши долоню до черева, — останнім часом вино подразнювало його виразки. За сусіднім столиком сидів джентльмен із Боуганського муніципалітету, впакований у дешевенький тонкий фланелевий костюм, — злизував з бублика сіль і, як умів, зливався з тінями зали.
Всі спостерігали за чоловіками за шинквасом.
Тієї миті Ґант стрепенувся — сміється він, чи що? — і Логан по-панібратськи опустив руку йому на спину, ніби підтримував.
Люди за столиками здригалися й нервово закурювали, ніби естафета пішла кімнатою — один спалах запальнички породжував інший.
Логан Гартнетт витягнув із внутрішньої кишені піджака носовичок і стер похмуру, наслану дурманом сльозу.
— Того серпневого дня, — сказав він, — я навіть не був певен, чи тебе впізнаю.
— Ти що, реально плачеш? — спитав Ґант.
— В око щось потрапило. Чверть століття, знаєш-но…
— Дивна ти, Гартнетте, істота.
— Люди не стомлюються мені це повторювати.
Вони знову несвідомо скопіювали поставу один одного — тепер обоє трошки горбилися, сидячи з сумовитими очима; перевалило за північ.
— Якби мене попросили зробити ставки, — сказав Ґант, — то я би ставив на те, що вона до тебе повернеться.
— А якщо ні, то кінець мені.
— Я б не переймався. Ти їй непогане гніздечко звив на пагорбі. А вона завжди була сучка дурна.
— А ти справді думав, що вона обере тебе, Ґанте?
Серпневого ранку, у сірому присмерку порожнього бару в селі Десятисвіт біля підніжжя пустківського хребта, вони сіли за один стіл. Рандеву вийшло приховане від стороннього ока і цілком люб’язне. Логан чітко окреслив свої умови. Випробувати Маку на вірність, випробувати Стиляг — така в Ґанта роль, а взамін йому дозволять безпечно повернутися в Боуган, додому і до свого втраченого часу. Він міг повернутися, міг залишитися — він благав про це в листах, які надсилав Логанові. Вони поплювали в долоні й потиснули руки. Ґант скривився від болю — з далеких світів він вернувся зі свіжою раною: плече підрізали у Вайтчепелі.
— Коли ти розповів їй про нашу домовленість, — із пошаною сказав за шинквасом «У Томмі» Логан, — я подумав, що це хитрий хід… отак проти мене піти. Виставити мене в поганому світлі під моїм же дахом, ага. Це, звичайно, мало зіграти тобі на руку.
— А я її не хотів, — сказав Ґант. — Щойно побачив зблизька, так і перехотів, січеш?
— Повторюй це собі достатньо часто, Мартіне, — може, й сам повіриш.