— Мені ж треба з цими горлорізами говорити, ні?
— Тобі завжди є з ким говорити, — сказала вона. — Ех, Стиляги, Стиляги…
Це був останній теплий ранок, коли ще можна сидіти надворі. Логан сьорбав чай і кривився. Йому муляла скабка нової тривоги, бозна-де підчеплена, і Маку це подобалося, хоч вона й знала, що розколупувати цієї вавки не варто. І так скоро вийде.
— До Манюні підеш?
Він зітхнув.
— Треба, мабуть, зайти.
Манюні Гартнетт, його матері, перевалило за 89, але вона була зухвало здорова. Свого часу Манюня була найбільшою шельмою на цілі Манівці, але тепер оселилася в номері на горішньому поверсі «Боуганського гербового» готелю. Вона вже кількадесят років не розсовувала завіси.
— Поцілуй її від мене, — сказала Маку.
— Вона чекає не дочекається.
Маку тішилася щоразу, коли опускала долоню на свій плаский живіт. Якщо зважити на обставини, то вона непогано тримається. Логан — той завжди казав, що її стегнами можна горіхи колоти. Він примружено подивився на неї. У ранковому світлі шкіра в нього майже прозора. Отепер він готовий розповісти, що його непокоїть.
— Ну, — сказала вона.
Він посміхнувся: як же добре вона його знає.
— Це, мабуть, просто пащекують.
— На балаканині це місто і тримається, Логане. Що сталося?
— Подейкують, Ґант повернувся.
До цього вона не була готова.
— Ґант Бродрік?
— А ти знаєш іще якихось Ґантів?
Вона взяла себе в руки, аби голос не затремтів.
— Хто таке каже?
— Ходять чутки. Котиться поголос. Перегуди пішли. Кажуть, він повернувся з Пустки.
— Брешуть, як дишуть, — сказала вона.
— Швидше за все.
Коли Ґант правив у Боугані, Маку була в нього при боці.
Боуган зачарував її батька, бо це місто вміє зачарувати: відвідай раз і скучатимеш довіку. Він відкрив бар на вулиці де Валери. Назвав кафе «Альядос», на честь площі у своєму рідному місті. Одружився, народилася дівчинка, що повернула йому частку колишньої юності, а його життю — світла. Минали роки, Стиляги з Манівців стали завсідниками «Альядосу». Який хлопака зі Стиляг не зауважив кралю, що запускає кавомашинку, розливає пиво й розставляє блюдця з гарбузовим насінням? Шкіра така, ніби по ній мазутом пройшлися, звичайно, але ж боуганка до мозку кісток, і за її гострим поглядом і гострим язичком теж стояв Боуган.
Боуганська цвіль сильніша за кров.
— Хвилюєшся?
Він щиро поглянув на неї, знизав плечима і знову підставив лице ранковому сонцю.
— Якби це була правда, — сказав він, — то час вибрали б якийсь інший.
— Чого це?
— К’юзаки, дівчинко, воду мутять. Зараз на мене зусібіч, блін, можуть посипатися замахи.
— Ти ж тогó й вибрав це життя, Логане.
— Ми вибрали. Ага.
Він не питав її прямо, що вона думає про повернення Ґанта. Навіть у найтривалішому шлюбі лишаються вразливі точки. Ґанта не було в Боугані двадцять п’ять років.
Того ранку вона мала занести вазони з тераси на даху в дім — скоро здіймуться сильні вітровії. Взялася до роботи, ніби не було в неї у житті жодних інших турбот, але очей не підводила й від нього відверталася.
У ній вирували думки, у неї стискалося серце.
Тьмяно-зелене і блакитне гілля вазонів шепотіло до неї у ранковому сонці.
Зібрання у висотках
Просто по той бік улоговини, в якій лежало місто, навпроти Бовісти, простягалися зухвало-розлогі Північні Висотки. Боуганських аборигенів з роками наплодилося стільки, аж їм стало тісно у вузьких завулках Манівців — а що ви думали, зими довгі, ночі темні, а натури ми романтичні, — тож на Висотках побудували панельки й туди виселили надмір. Огляньтеся в далеке минуле — й побачите, що майже всі клани з Манівців і Висоток споріднені, і, можливо, саме це й пояснює глибину їхніх конфліктів.
Висотки — місце понуре, похмуре і посічене лютими вітрами. Між іншим, замало пишуть про те, як це — жити у вітряному місці. Коли десь віють такі урагани, як вітровії з Великої Пустки, і то віють по 49 тижнів на рік, то це має не лише фізичні, а й філософські наслідки. На такому вітрі складно не втратити самосвідомість. Нездоланний наступ вітру вибиває думки з колії. Так постають нервові й норовливі люди, схильні до дивних вивертів логіки. Саме так жили на Північних Висотках (та й живуть донині).
Але якраз того полудня, коли стильний Стариган Менніон чимчикував обшарпаними бульварами північняцьких територій, ще стояло жовтневе затишшя. По обидва боки кожного бульвару депресивними напівмісяцями височіли панельки, на узбіччі подекуди гралися діти, а собаки перебігали полохливими зграйками, але здебільшого стояла тиша, адже Висотки за самою своєю природою — місце нічне.